«Ніколи не зможе навчитися їздити лише одна людина на мільйон», – так мене на перших заняттях заспокоював мій інструктор на уроках водіння. Щоправда, маю гарантію, що на деяких із моїх занять у його голові таки закрадалася думка, що або я таки та сама одна на мільйон, або таких людей щонайменше двоє. Це я без перебільшень. Навчання водінню, направду, давалося мені «туго».

Мотивація піти в автошколу у кожного різна. Моя ж – дивна, але має право на життя: після закінчення тривалих стосунків (замість того, щоб, закутавшись в пледик, зі слізьми на очах слухати сумну музику) хотілося не тільки їздити, але й літати, вдосконалювати англійську, кудись їхати, щось для себе відкривати. Тож, з-поміж інших, вирішила посягнути й на такий «скіл», як керування автівкою. Вже уявивши себе сильною і незалежною дівчиною за кермом, промоніторила мережу щодо інформації про місцеві автошколи і того ж дня написала заяву в автошколу «ГудОК». Пам’ятаю, того дня думала, що найважче у цій справі – оплатити навчання. Ех, як сильно я помилялася…

Вже на теоретичних заняттях інколи ставало лячно від кількості інформації, яку треба освоїти, проаналізувати і зрозуміти, аби почувати себе впевненим «вершником залізного коня». А фрази лектора на кшталт «у випадку ДТП», «для уникнення ДТП», «алгоритм дій при ДТП» швидко розбили на друзки мої рожеві окуляри і лоб в лоб зіштовхнули з реальністю: дорога – місце підвищеної небезпеки, де можна за долю секунди наробити біди собі і людям. Утім, на цьому етапі ще жевріла впевненість: та ні, от сяду за кермо – там все буде зрозуміліше, ніж з в теорії.

Початку практичних уроків чекала і з острахом, і з нетерпінням. Перше заняття було спільним для трьох людей. Інструктор пояснив, з чого треба починати, сівши в автівку, куди спрямовувати погляд, як регулювати сидіння, дзеркала тощо. Далі ж кожна із нас – трьох дівчат – спробувала нарешті те, заради чого прийшла – їхати. Щоправда, рух на цій ділянці дороги був одностороннім, а автомобілів – як кіт наплакав. Чи то якесь підсвідоме бажання показати іншим, що я можу краще, чи то концентрація уваги на словах інструктора сприяли тому, що я змогла одразу рушити з місця і проїхати рекомендовану дистанцію цілком нормально, як для першого разу. Емоції зашкалювали. Додому не йшла, а просто летіла на крилах щастя від того, що невдовзі з мене буде класний водій, адже я так добре проїхала ті сто перших метрів.

Далі ж мої успіхи у водінні були дуже хвилеподібними. Другого разу (а усього занять 17) я ледве зрушила з місця, три рази «заглохнувши», панікуючи і ледве не плачучи. Трохи згодом почалися виїзди на «реальну» дорогу, де є куписько інших учасників руху – водіїв (терплячих і не зовсім, адекватних і не зовсім), а ще гірше – пішоходів: бабусь, «спеціально навчених переходити дорогу там, де ти їдеш і коли ти їдеш», як казав інструктор, дітей, від рухів яких не знаєш, чого чекати. А ще тут є «зебри», світлофори, затори, щоразу перед якими треба зупинитися і знову рушити, а це – серйозне випробування, бо через один «глохнеш», панікуєш, чуєш, як позаду «пікають», і після цього обов’язково «глохнеш» знов.

Після заняття я виходила з автівки, як зі спортзалу – вся мокра від того холодного поту, який в стресі обкладав все твоє тіло. Ішла додому чи й на роботу (ба часто заняття були вранці) і думала: напевно, їздити – не моє. І вже картала себе за ідею піти в автошколу, думала навіть: це ж можна було купити на зиму «пуховик», щоразу відганяла думку покинути ці всі муки, як страшний сон, бо ж не звикла отак здаватися.

Приблизно п’ятий виїзд був дуже (наскільки це тоді було можливо) вдалим. Я вже не панікувала на світлофорі, «скидала» передачі на поворотах, вмикала правильний світловий покажчик повороту тощо. Були перші схвальні фрази від інструктора, щось на кшталт: «От бачиш, будеш їздити».

Але наступного разу знову приходила на заняття, вхоплювалася за кермо з неймовірною силою й напругою і знову робила ті ж помилки, що й на перших заняттях. Під час подолання одного з таких «каторжних шляхів» інструктор сказав: «Шукай місце для паркування і зупиняйся». Далі він просто говорив зі мною про все на світі – роботу, проблеми, радощі, подруг. Спочатку не зовсім розуміла, для чого це, але страх перед дорогою десь минав разом з цією розмовою, і я мимоволі вже трохи розтиснула руки, які так і не відпустили кермо, хоч вже ледь не синіли. Після таких «сеансів» я їхала більш спокійно, навіть говорила до інструктора щось, окрім «ага». У кінці заняття – аналіз ситуації. І вирок від інструктора: «Мусиш здолати той внутрішній страх і розслабитися, інакше – так нормально не поїдеш, хоча схоплюєш інформацію, як губка».

Після цього вдома я навіть «гуглила», як здолати страх водіння, читала купу порад. Потім зрозуміла – страх мій, індивідуальний, у моїй голові. І дієва зброя проти нього одна – їздити, їздити і ще раз їздити.

Коли після завершення одного з наступних занять я традиційно подякувала інструктору, то він усміхнено сказав: «Це тобі сьогодні дякую! Ти сьогодні навіть жартувала за кермом»! Тоді я зрозуміла, що якщо ще й не вбила свій страх перед автомобілем і дорогою, то серйозно поранила! У цьому процесі головне відчути підтримку і розуміння інструктора. На щастя, у моїй ситуації так і було. На занятті приблизно десятому я нарешті зрозуміла, що таке «їхати» і вперше відчула від цього процесу задоволення.

Після закінчення автошколи у таких «учнів-мучнів», як я, двоякі відчуття: з одного боку – ніби гора впала з плечей,  з іншого – розумієш, що не можна дати цьому відчуттю домінувати, інакше – отримане водійське посвідчення покладеш у глибоку шухляду. Беззаперечним залишається той факт, що автошкола (навіть з належним рівнем навчання, як у моєму випадку) не робить із тебе неперевершеного водія, потрібен досвід. Тож, отримавши посвідчення, головне – продовжувати сідати за кермо. Нехай раз у два тижні, нехай не у власне авто, але сідати і їхати. Бо як вже назвався грибом – то лізь у кошик!

P.S. Як співає гурт «Океан Ельзи», «скільки людей – стільки машин», а я додам, що стільки ж і шляхів оволодіння навичками водіння. Адже у кожного – свої страхи і свої методи їх подолання. А цей блог описує лише мій досвід.