Повторюю ці тривіальні істини у контексті двох доль: Іван Миколайчук (15 червня 1941 – 3 серпня 1987) і Борис Ревенко (25 квітня 1937 – 4 червня 2015). Тож,зупинившись біля дверей кіностудії «Волинь»,думаю,скільки незгасних зір відкрила ця фактично підвальна криївка в центрі Луцька. І згадую незабутніх Бориса Ревенка,Ірину Левчанівську,Валерія Бєлова… «Волинь» була направду якоюсь містично-магнетичною місциною,що перетворювали нерідко непримітну людину в яскраву особистість,означену непроминальною печаттю Творця.
Напевне,цей феномен ставав можливим тому,що господарював у «Волині» світлої пам’яті Борис Ревенко. Той,про кого справедливо мовив режисер,лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка Михайло Ткачук: «Крім того,що він талановитий,у нього є ще така людяна мудрість,що дуже важливо для людей нашої професії». Чи не завдяки тому не розминулися з фатумом стати речниками незнищенної душі народу та України наші славетні сучасники – режисер Олесь Санін,оператор Сергій Михальчук,згадуваний вище Михайло Ткачук…
Тож дозвольте,дорогий читачу,запропонувати Вам оповідь незабутнього Бориса Павловича Ревенка,заслуженого працівника культури України,директора кіностудії «Волинь»,про події,пов’язані з перебуванням у Луцьку світлої пам’яті Івана Миколайчука. Тут він разом із француженкою Еліан Сабате збирався знімати новий фільм. Правда,кожен крок талановитого актора та режисера котролював чоловік з «органів». Як уникнути «хвоста»,зустрітися з приятелями на кіностудії «Волинь»?
Наші земляки (а передовсім – Борис Ревенко) знайшли вихід із начебто безвихідної ситуації. І він,Іван Миколайчук,опівночі розкошував святом спілкування із волинськими побратимами та посестрами,смакуючи чорниці й сухе вино. Тішився,наче відчуваючи,що земного шляху йому лишилося зовсім небагато.
Перш ніж запропонувати читачеві фрагменти цього диктофонного запису,нагадамо,що Іван Миколайчук як неперевершений актор залишився і нині сущим,і майбутнім поколінням у таких кінофільмах-шедеврах,як «Тіні забутих предків» ( в ролі Івана) та «Вавилон ХХ» (в останньому зіграв дяка Фабіяна,будучи режисером цієї стрічки). А ще ж лишилося світло його душі і в «Сні»,і в «Білому птасі з чорною ознакою»,і в «Захарі Беркуті»,й у фільмі «Пропала грамота»… Це ж про нього так промовисто писала Ліна Костенко у вірші «Незнятий кадр незіграної ролі»: «Іваночку! Чекає кіноплівка. Лишай косу в сусіда на тину. Іди у кадр,екран – твоя домівка,Два виміри,і третій – в глибину».
Спекотного літа вісімдесят п’ятого,за два роки до завершення свого земного шляху,Іван Миколайчук,уже ізольований від акторської та режисерської роботи,приїхав до Луцька разом із французькою кіноактрисою,ведучою телепрограм Еліан Сабате. На Волині вони сподівалися знайти натуру для знімання стрічки «Катерина» – кіноверсії про перших українців,які вирішили шукати щастя,емігруючи за океан.
Зі спогадів Бориса Ревенка: – Ще продовжувався період непорушного панування єдиної ідеології,гниття… Коли сказали,що до нас у кіностудію зайде Іван Миколайчук,я попросив колег не набридати йому зайвими запитаннями,не заглядати в рот. 23 червня. Іван Миколайчук і Еліан Сабате сподівалися на Волині віднайти села,де б відчувався дух столітньої давності: старі характерні будівлі,відповідний природний фон. А їм для огляду запропонували зразково-показові Ратнів і Березовичі,що своїми двоповерховими будинками скоріше виглядали містечками,але аж ніяк не старовинними селами. Настрій у Миколайчука був гнітючий. Очі дивилися сумом. «Вавилон ХХ»! – гукнув я після привітання. Він на хвильку зупинив на мені свій погляд і,ледь-ледь усміхнувшись,сказав: «Мав такий гріх».
Дмитро Терещенко,тоді відповідальний секретар товариства «Україна»,познайомив нас із Еліан Сабате,її супутником Харімом Яхія та Віктором,перекладачем із Рівного. Десь близько двох годин ми переглядали й коментували аматорські стрічки волинян: «Карпилівські вечорниці»,«Поруч з вічністю»,«Зачарований круг»… Вже після «Карпилівських вечорниць» Іван Миколайчук встав і потис нам руки (всього в компанії було п‘ятеро чи шестеро). У його голосі звучало хвилювання,очі світилися вдячною радістю: «Хлопці,це те,що потрібно. Ви – на правильному шляху. Отакі фільми знімайте!». Іван Васильович пожвавішав,його вже вабили далекі волинські села,наша рідна поліська глушінь…
Так само й Еліан Сабате. Її цікавило все: будівництво українських хат,млинів,колодязів,співвідношення архітектурних об‘ємів – хата,сіни,комора,розміщення вікон,дверей… У мене почало складатися враження,що мадам приїхала не кінострічку знімати,а писати докторську дисертацію про українські народні архітектуру та побут. Виявилося,її приголомшила історія життя Катерини Ясенчук: українська двадцятирічна емігрантка після смерті дитини була в розпачі. Вона ридала,благала Бога,вигукувала незнайомі нью-йоркцям слова. А там подумали,що це божевільна,й відправили до психіатричної лікарні,де пробула сорок вісім (!) років. Катерину зрозуміла майже через півстоліття одна з медпрацівниць,яка виявилася українського походження. Катерина Ясенчук вийшла з лікарні здоровою,померла 1983 року». Тому так мене цікавить український народ,– пояснювала через перекладача Еліан Сабате. – Кінострічка «Катерина» буде створюватися спільно зі студією імені Олександра Довженка». Увечері,коли Миколайчук і Сабате повернулися з Ратнева,Іван Васильович забіг до студії: «Борисе,що робити. До нас приставили двох місцевих працівників КДБ,не дадуть же ж і погомоніти». Словом,домовилися,що Миколайчук проімітує,ніби ліг спати,вимкне світло в своєму номері. А тоді,коли кадебісти рушать додому,прийде до нас. Від готелю «Україна» до кіностудії «Волинь» – рукою подати. Ми тоді належно підготувалися до зустрічі: на ринку накупили чорниць і полуниць,у магазинах – доброго вина,у тому числі – й французького. Коли зайшла Еліан Сабате,то звеселилися всі після її зізнання: «У вашому маленькому будинку кіно – як у нас,у Парижі». Тоді ми стільки переговорили. Про все. Іван Миколайчук відчував: фільм не дозволять зняти,як не дозволили побувати у Карпилівці. Сумною втіхою залишалися слова Сабате: «Іване,не переживайте. Для зйомок ми побудуємо українське село під Парижем». Атмосфера у цілому все-таки була життєрадісною. З піснями й танцями. О четвертій ранку Іван Миколайчук,узявши мій велосипед,здійснив прогулянку довкола пам’ятника Лесі Українці на Театральному майдані Луцька. О пів на п’яту наші гості пішли спати.
Доля подарувала нам іще дві незабу тні ночі,що промайнули,як мить. Іван Васильович Миколайчук побував тоді ще в Колодяжному (від споглядання Березович відмовився),а в села,де зберігалася архаїка,не пустили… І тоді,і сьогодні ще більше усвідомлюю: Іван Миколайчук – зірка першої величини в історії українського кіно,нашої духовності».
Світлою зорею нашої українськості у її волинську вияві довіку залишатиметься черкащанин за народження Борис Ревенко. Той,хто мав унікальну здатність жити любовю та дарувати її людям. До речі,у Луцьку,після тривалого самітницького буття,йому доля теж подарувала Музу та дружину.Загалом Борисом Ревенком знято три сотні кінофільмів,п’ятдесят із яких стали лауреатами республіканських,всесоюзних і міжнародних конкурсів. Найбільш відомими з-поміж них залишаються: «Світло витязя» (режисер Й. Струцюк,оператор Б. Ревенко),«В оселі чорного самітника» (режисер Й. Струцюк,оператор Б. Ревенко),«На відстані пострілу» (режисер Й. Струцюк,оператор Б. Ревенко),«Карпилівські вечорниці» (авторський фільм Б. Ревенка),«Відроджена земля» (авторський фільм про визволення болгарського народу від турецького іга,що знімався в Болгарії),«Чарівник із Луцька» (авторський фільм про творчість та долю скульптора Станіслава Сарцевича),«Щедрий вечір на Поліссі» (режисер В. Герасимлюк,оператор Б. Ревенко),«На Купала я давала личко цілувати» (режисер В. Герасимлюк,оператор Б. Ревенко),«Іордан п’є воду зі своєї криниці» (режисер В. Герасимлюк,оператор Б. Ревенко),«Мистецьке прагнення душі,як Богом дана необхідність» (про вчителя малювання з Горохівського району Василя Парахіна),«Щоб хліб родив» (режисер В. Бєлов,оператор Б. Ревенко),«Писанка мальована,з любов’ю подарована» (режисер В. Бєлов,оператор Б. Ревенко),«Скарб сердець» (режисер О. Юрченко,оператор Б. Ревенко),«Пісенна звитяга Челбаської» (режисер В. Бєлов,оператор Б. Ревенко; фільм знятий на Кубані),«Цілитель воленьки,або рецепти мужності патріота» (режисер В. Герасимлюк,оператор Б. Ревенко)…