Хтось розумний сказав,що як корабля назвеш,так він і попливе. 14 жовтня 2006 року в той час як я ламав голову над тим,які шаровари вдягнути до школи,Олексій Шумик з однодумцями заснував перше в регіоні незалежне інтернет-видання «Волинська правда». Через 10 років я егоїстично називатиму це видання своєю Правдою. Видання поїхало рівно,впевнено,а головне – зі сторони правди.
 
Олексій Шумик – батько «Волинської правди»,і не лише через те,що видання є його медійним чадом. Колег-однолітків він називає братами і сестрами,ну а ми для нього як діти. Ми,правдисти,називаємо нашого багатодітного батька шефом. Для мене він не просто шеф,а першокласний менеджер,а де в чому і психолог. Інколи дивуюся його вмінню відчути настрій колективу та швидко побудувати робочий процес. Ну,а ще моя мама завжди тішиться,коли я розповідаю їй як шеф змушує мене їсти і по-батьківськи дає поради.
 
«Волинська правда – це Віктор Вербич»,- ці слова шефа я почув,коли лише прийшов працювати у видання. Хоча Віктор Олексійович і завжди скромно заперечує це,проте не погодитися з цим твердженням важко. Аналітичні матеріали авторства цього Заслуженого журналіста України є родзинкою Правди. Моє правдистське хобі – політичні дискусії з Віктором Олексійовичем. Десь там формується ще одна моя правда – правда життя. Віктор Вербич – двигун вічної енергії і любові до життя. Інколи його поетичній душі замало місця в кабінеті,але нам по-егоїстичному не хочеться відпускати її додому.
 
Сестра по духу для шефа,ну а для нас як мама – Марія Назаровець. Турбота і добра порада,а де треба то і наганяй за незастебнуту куртку чи «вальяжне» ставлення до свого здоров’я. Першокласний бухгалтер за роки роботи у журналістській команді стала ще й спеціалістом в медіа. Гуманітарії прекрасно знайшли мову із представницею точних наук. Виявляється таке буває не лише у кіно.
 
Приклад інтерв’юера-професіонала – Ніна Романюк. Читаючи її інтерв’ю,не раз ловив себе на думці,що вона знає про людину,із якою спілкується,все. Дуже хотів би стати свідком процесу інтерв’ю Ніни Романюк із яким-небудь очільником силового блоку керівництва держави,який знає все і про всіх. Цікаво,хто з них знав би більше про людину,яка сидить навпроти. Держу парі,що Ніна Романюк.
 
Мрією,а можливо і якимось невидимим пунктиком одного відомого продюсера було тріо,що складалося із блондинки,брюнетки і руда. Схожа мрія здійснилася у нашого менеджера,якому вдалося знайти таке поєднання у сфері медіа.
 
Брюнетка – наш головний редактор Олександра Містюк. Саме їй я завдячую тому,що з’явився у виданні. Без неї не було б моєї Правди. Шеф називає її мамою колективу. Мабуть,не дарма. Наша молода мама є для нас беззаперечним авторитетом і вміє максимально налаштувати колег на ефективну роботу. Приємно працювати із редактором,який вміє слухати і чути. Від її звертання «Андрій!» у моїй голові відразу з’являється тисяча варіантів,що б це могло означати на цей раз.
 
Блондинка – кореспондент Ілона Карпюк. Анекдоти про блондинок тут не подіють. Для мене це приклад інтелекту,гармонії і самодостатнього журналіста. Інколи у мене складається враження,що ми з Ілоною як напарники-поліцейські із американського блокбастеру: завжди готові прикрити один одного зі спини,тримаючи в руках диктофон чи фотоапарат. Шкода,що «Тандем» придумали не ми.
 
Руда – Ольга Кононенко. Кореспондент широкого профілю або ж універсальний солдат у журналістиці . Зважаючи на радійне минуле,під час подій їй подобається особисто спілкуватися із людьми,бути в епіцентрі подій та брати ексклюзивні коментарі. Важливо,що Ольга не лише хороший журналіст,а й вправний модератор і запросто може підстрахувати наших редакторів.
 
Акція «Приведи друга» діє і на Правді. Її учасником став я,запросивши до нас на роботу Валентину Мельник. Може через це,а може й з інших причин,шеф постійно радить нам придивитися один до одного. Валентина намагається скрупульозно підійти до будь-якої роботи. По-особливому добре їй вдається підбирати креативні заголовки. Валентина впевнено виконувала роль мами Олександри,коли наш главред була у відпустці.
 
Ще один чоловік на Правді – Костянтин Олексюк. Костянтин вдало підтверджує приказку про те,що журналіста кормлять ноги. Ні,він не чемпіон світу зі спринту. Наш колега постійно у русі,шукаючи інформаційний привід для матеріалів. Костянтин – спец у релігійній тематиці і до того ж чудово співає.
 
Не дарма у народі кажуть «Скажи мені,хто твої друзі,і я скажу,хто ти». Я розповів вам про моїх колег,які за півроку стали мені справжніми друзями,а хто я для Правди судити не мені.
 
Наш колектив давно схожий на пазл,і коли когось немає хоч день,то відразу з’являється бажання розгублено почухати голову і відшукати пропажу. Навіть такому досвідченому менеджеру і стратегу,як наш шеф,замінити втрачений елемент такого пазла буде нелегко.
 
Хто б там що не казав,але журналістика – творча професія. Сумніваюся,що комусь вийде створити щось путнє,коли в повітрі наелектризована атмосфера і на тебе дивляться вовком. Правда пахне домом. Сюди хочеться приходити,не лише,аби попрацювати ,а і щоб пожартувати з друзями,поговорити про щось серйозне й одвічне,ну і просто випити філіжанку кави.
 
Школу волинської правди пройшло багато журналістів. Тепер це і моя школа. Інколи це школа виживання,однак той,хто в ній побуває хоч раз назавжди залишиться правдистом.
 
Отака вона,моя правда…
 
Післямова. Блог присвячується десятирічному ювілею першого волинського незалежного інтернет-видання «Волинська правда» . Честь маю,колеги! Рівняння на Правду!
Після-післямова. Мої колеги – скромні люди і ніяковіють від теплих слів,однак я сподіваюся,що моє щире бажання розповісти про людей,з якими я працюю переважить скромність редакторів і світ таки побачить цей блог.