Його ім’я промовляло, промовляє та промовлятиме  любов’ю. Адже він – Любомир. Тобто, це ім’я засвідчує любов до людей, до світу, здатність до умиротворення. Але передовсім  сутність цієї Людини визначало ставлення та сприймання  Бога. В останній день весни-2017 завершився земний шлях Блаженнішого   Любомира Гузара.  Людини з янголом  на плечі, як  нерідко називали  Владику  ті (автор цих рядків – не виняток), кому поталанило бодай хоч  раз поспілкувалися з ним.

Його дороги пролягали і через Волинь. Благодатна  квітнева днина (12 квітня) весни-2008.  Після завершення  урочистої літургії у кафедральному соборі Різдва Пресвятої  Богородиці -головному греко-католицькому храмі Луцька (де «зустрічаються»  вулиці  Володимирська, Львівська та Червоного Хреста) журналісти мали нагоду поспілкуватися з Блаженнішим   і в конференц-залі «Зеленого гаю», і поряд із цим комплексом, що у мальовничій місцині біля села Копачівка Рожищенського району. Тоді Владика наче випромінював дивовижну життєдайну енергетику.  Він, на мої прохання,  підписав свій портрет із  побажаннями для журналістського колективу. При цьому  зізнався, знічено всміхнувшись,що має вкрай слабкий зір.  Він радів, слова наче  оповивали  світ і всіх  мелодією  вдячності: «Це день, який сотворив для нас Господь. Це день, коли, дорогі у Христі, ми повинні  відчути любов небесного Отця. Ми радіємо, що недавно створено Луцький екзархат. Тішимося, що могли поставити владику (йдеться про Йосафата, в миру – Олега  Говеру, – В.В.), який буде вчителем, святителем, пастирем вірних Української греко-католицької церкви, що живуть на Волині».

Попри обмеженість у часі, тодішній Глава УГКЦ  знайшов можливість поспілкуватися і з автором цих рядків (згадуючи про ці незабутні хвилини, пропоную світлини Володимира Лук’янчука).  «Бажання стати священиком, як і монахом, – все це від Господа.  Я остаточно переконався (це не означає, що ангел з’явився і щось сказав), що стану священиком, ще будучи десятилітнім хлопцем. Може, тому, що мав нагоду зустрічати тих, хто був добрим пастирем. Вони і своєю поведінкою, і способом мовлення заохочували іти таким шляхом», –  просто,  без апломбу, щиро-довірливо  відповів  Блаженніший на моє запитання з приводу того, що зумовило вибір ним пастирського шляху.

Іншу відповідь (вона по-своєму знакова, сутність до розуміння «Я» Владики)і процитую  повністю. Правда, у парі із запитанням.

-Ви, ще будучи молодою людиною, стали священиком. А Блаженніший Патріарх Йосиф (Сліпий) здійснив обряд єпископської хіротонії. Хоча римська курія фактично впродовж двох десятиліть це свячення не затверджувала. Непростою була й ситуація, коли після смерті кардинала Івана (Любачівського) на патріаршу місію   була запропонована Ваша кандидатура.  Ваше життя нелегке…

– Життя кожного, хто хоче жити чесно, нелегке. Труднощі, перешкоди, непорозуміння… Як ми даємо собі раду? Бо віримо в Бога.  Я не знаю, як дають собі раду ті, хто не вірить. Коли говоримо «Отче наш» і думаємо про те, що небесний Отець нас любить, то нема чим перейматися. Бо все – у Божих руках. Ми свідомі того, над нами,біля нас і з нами завжди є Бог.  Ісус Христос сказав: «Якщо ви, земні отці, не відмовите  проханню своїх дітей, то як може відмовити небесний Отець?» Як Бог дає, так воно і йде. І я переконався, що воно на добре виходить. Ніколи  ні за чим не жалкував…

Кардинал Любомир Гузар  тоді  наголошував: «Церква  насправді одна.  Тільки вона «розколена» на чотири частини.  Адже  є настанова нашого Спасителя: всі маємо бути одне.  І це не просто мрія чи бажання, це є заповідь, наш обов’язок.  Коли цього не виконуємо, мусимо бути свідомі… Але ми як християни маємо забезпечити, щоб Церква була одна. Це нелегко, але при Божій помочі здійсниться. Без праці, без нашого бажання нічого не вийде. Мене нині непокоїть саме оте, що бракує  бажання. Політики це називають відсутністю волі. Ми ніби граємося, а це дуже небезпечно, бо з Господом Богом не можна бавитися».

Але з  приводу християнської поліконфесійності  він розсудливо   зазначив: «На волинській землі чи на  Галичині  співживуть сьогодні й православні, й греко-католицькі, й римо-католицькі громади. Таку  ситуацію можна сприймати як факт: нехай так собі буде. Та мені здається, що присутність на цій землі християн різної конфесійної приналежності –  якийсь виклик. Я б сказав навіть більше: це  –  покликання від Бога».

Верховний Архієпископ УГКЦ  радів з приводу того, що, попри складну історію  стосунків між православними та католиками, наразі «Богу дякувати, живемо спокійно. Та запитуємо себе, чи має так бути, коли на цій землі співмешкають християни, які поділені. Ми раді, що живемо толерантно. Не дай Боже заколотити цей спокій. Я радше хотів би його поглибити. Бо ми християни. Адже ми читаємо Святе Письмо і знаємо слова Господа нашого Ісуса Христа  про те, щоби всі були одно як єдина  Пресвята Трійця, в абсолютній славі та в абсолютній єдності».

Цікавою і точною виявилася його відповідь на моє  запитання, чи буде одна Церква, коли вдасться (і чи вдасться) відновити єдність християн. «Коли мене запитують, чи може бути в Україні, як за часів Великого князя Володимира, одна Церква, я відповідаю: «Так!» Вірю в це. Все залежить від нас, від того, наскільки ми будемо прагнути отої єдності, наскільки будемо готові пожертвувати своїми стереотипними переконаннями, щоб не лише відчути, а й показати себе справжніми братами. Нема жодного сумніву, що Господь Бог, який є джерелом єдності, ніколи не відмовив би нам, якщо ми виявилися б готовими отой дар прийняти», – сказав Владика.

Сьогодні, у день Святого Духа, тіло Блаженнішого Любомира, упокоюється в крипті  Патріаршого   Воскресіння Христового у Києві  (вул. Микільсько-Слобідська, 5).  Земна дорога Архіпастиря завершилася. А шлях до осягання його духовного спадку тільки розпочинається. І цей шлях –  направду вдячний. Він веде  Україну і  тих, хто в ній сущий,   до Господа. Тож помолімося і ми вдячно за мир душі цього Божого чоловіка, Блаженної пам’яті  Владики Любомира.

Віктор Вербич

P.S. Замість післямови – цитати-одкровення Блаженнішого  Владики Любомира Гузара

Релігія нагадує людині, що вона – творіння Боже.

Добре, що люди хворіють і вмирають – це змушує нас  зупинитися і замислитися.

Наше суспільство докорінно хворе і наші розмови про демократію, справедливість, підприємництво – це фантазії.  Забудьмо про все це,   бо ми хворі. І пам’ятаймо, що хворі швидко помирають.

Люди відвикають мислити – це фундаментальна проблема. Проблема – завжди в людині, а не в Інтернеті.

Любов – це бажати ближньому добра і бути готовим цю свою зичливість, свій позитивний намір окупити навіть якоюсь жертвою, так би мовити, якоюсь незручністю чи трудністю для себе.

Християнин – це не ангел, а людина, яка вірить і змагається.

Бути настоятелем – це не тільки почесть. Це колосальна відповідальність. Чому? Бо людина – навіть дуже освічена – потребує певного проводу.

Використання Церкви у виборчих перегонах – це двосічний меч. Коли Церква піддається спокусі пристати до якогось кандидата, то завжди програє. Йдеться не тільки про нашу країну, а про весь світ. І добре, що програє, – бо це вчить.

Не можна забувати, що ми всі колись були молодими і про нас також старші казали, що ми нічого не варті, бо не такі, як вони. Якраз навпаки – молоді люди назагал є ідеалістами, бажають кращого. Тільки часто ми залишаємо їм такий світ, в якому нелегко жити.

Еліта – це люди, які відзначаються життєвою мудрістю. Мудрість полягає не тільки в знаннях, бо хтось може мати великі знання, а не бути мудрим. Мудрість – це здатність побачити дійсність в її контексті, цілісно.

Патріотизм, який вчить ненавидіти будь-кого, не є християнською чеснотою. Треба любити своє, бути готовим навіть віддати за це своє життя, але не робити цього коштом іншої людини.

У світі було б набагато менше зла, якби всі, хто має владу, розуміли, що в їхніх руках прекрасний спосіб служити іншим людям.

На мою думку, не треба бути генієм, аби довести, що українці і росіяни – різні народи.

Справжній відпочинок дає людині можливість відновити сили, щоб вона могла добре працювати. Бо безперестанку працювати – означає нищити здоров’я, а нищити здоров’я – гріх.

Людина дістає певні дари, і вона повинна мати сміливість бути собою.

Свобода – це можливість робити добро.