Правда деколи,зацікавлені кола перетворюють їх на псевдорелігії,безперервно нав’язуючи народові через ЗМІ,навчальні програми,пропагандистські твори й виступи заангажованих науковців,митців,«суспільних авторитетів»,тощо.

Тоді правило: «практика – критерій істини» нівелюється,про нього забувають,і починають сприймати політичну ідеологію так як релігію – на віру. Тобто,люди вірять у її правоту не піддаючи сумніву основні постулати. ЇЇ світобачення та ідеї за які варто боротися,конструкції майбутнього до яких варто йти – сприймаються як аксіоми,остаточні непогрішимі істини. Щось подібне відбувається в сучасній Україні з ліберальною ідеологією,з системою цінностей пафосно названих «європейськими».

Після певного часу нав’язування такої ідеології – псевдорелігії,у масовій свідомості зникає логічне її осмислення: люди звикаються з її непогрішимою правдою і починають мислити її категоріями,робити висновки та діяти в її системі координат. Навіть,якщо реалізація такої ідеології на практиці призводить до негативних,а часом і катастрофічних результатів (згадаємо комуністичний експеримент у першій половині 20-го ст.),– масова свідомість бачить причини в чому завгодно,тільки не в хибності постулатів самої ідеології.

Винних шукають у внутрішніх і зовнішніх ворогах,недобросовісних виконавцях,глобальних економічних кризах,природних катаклізмах,тощо. Але визнати хибність цілої ідеології,або окремих її постулатів,виявляється важко,так як важко засумніватися в постулатах релігії,яку ти сповідував довгі роки.

Тож перетворення політичної ідеології,зокрема ліберально-європейської у псевдорелігію є досить шкідливим. Звичайно,для когось її панування й практичне втілення приноситиме користь: конкретні політичні,економічні,моральні вигоди. Але,лише за умов масової віри в неї і відсутності сильних альтернативних ідеологій.

Тому і нав’язуються різні ідеології-псевдорелігії українцям безперервно протягом століть: в першій половині 20 ст – соціалізм і комунізм,а в першій половині 21 ст – викривлений лібералізм. Викривлений тому що наголос не робиться на свободах економічних (зниження податків,скасування бюрократичних перепон для бізнесу,т.п.). Він робиться на максимальних політичних та індивідуальних свободах усіх кого тільки можна,в тому числі злочинців й антидержавних елементів через надто м’яке кримінальне і кримінально-процесуальне законодавство.

Особлива ставка робиться на неконтрольовану ніким і нічим свободу слова при якій процвітає дезінформація,чорний піар,антидержавна й анти-суспільна пропаганда та засилля інформаційного негативу у ЗМІ.

Тож втілення більшості постулатів такої ліберальної псевдорелігії приносить користь явно не українцям,а тим,хто їх нав’язує,значить нинішнім провладним силам і тим хто за ними стоїть. Подібні приклади вже були в історії України,зокрема в революційну епоху 1917-1920-х років. Тільки тоді нам нав’язували соціалізм і комунізм – ідеології придумані не в Україні,так само як і нинішній лібералізм. Наслідки їх втілення загальновідомі. То як можна знову «наступати на подібні граблі»?

Насправді ж,нам потрібна власна модерна державна ідеологія й концепція державного будівництва. І держава,і суспільство; і правляча еліта і народні маси повинні прийти до консенсусу й виробити об’єднавчу державницьку ідеологію,яка включатиме концепцію державного будівництва і правила життя для громадян.

На початку нашої незалежності у 1990-х роках новітня ліберальна псевдо-еліта і її західні партнери нав’язали нам важливу хибну річ: відмову від усякої державної ідеології. Суть цього була не в маніакальному страху перед можливим реваншем комунізму.

Цей час уже минув,і без модерної державної ідеології нам не обійтися.