Зі світлої пам’яті Левком Лук’яненком (24 серпня1928 р.  – 7 липня 2018 р.) можна було в чомусь не погоджуватися.  Однак навряд чи в когось підніметься рука, аби зробити закид у його здатності до політиканства, маніпуляцій, лукавства. Левко Григорович, пройшовши крізь горнило направду страшних випробувань (до кари смерті його засуджували двічі –  і під час німецької окупації, й у радянських період), завше, звісно, не претендуючи не виняткову правильність, був чесним. Провівши 27 років в радянських тюрмах та концтаборах, не зрікся переконань щодо побудови незалежної держави. До речі, по-своєму знаменно, що він, автор  тексту Акта про державну незалежність України,  за який  1991 року проголосувала Верховна Рада,  народився 24 серпня. У  низці  своїх книг  Левко Лук’яненко розмірковував про долю України та її  не тільки страдницький, а й переможний шлях (зокрема «Що далі?», «Сповідь у камері смертників», «За Україну, за її волю…», «Вірую в Бога і в Україну», «Не дам загинуть Україні!» , «Народження нової ери», «Національна ідея і націо­нальна воля», «До історії Української Гельсінської спілки», «Де ти, доле України?», «Шлях до відродження»).

Тож цікаво, як Українець із великої літери бачив шлях розвитку нашої держави. Виявляється,  його  заяви про необхідність для України потужного лідера (сильної руки) – не епізодичні тактичні прийоми, а системна, принципова позиція. Перебування  (ще 1999 року) Левка Лук’яненка у складі  комітету «У XXI століття – з Євгеном Марчуком» – це не випадковість.  За   майже півтора року до завершення свого земного шляху він зазначив: «Україні потрібен такий лідер, який був би втіленням української ідеї та українського характеру… Потрібно, щоб цей лідер знав, а що ж таке Україна. Насамперед лідером буде той, хто любитиме свою Україну. Він має бути націоналістом та ставити інтереси нації вище за свої особисті інтереси. Така практика є у всьому світі. Колись при підготовці до виборів у 1999 році у Спілці письменників була зустріч із колишнім кадебістом Євгеном Марчуком. Його запитали, як він ставиться до націоналізму, на що той відповів: «А покажіть мені хоч одного президента будь-якої розвиненої країни, який не був би націоналістом»… Добре, коли лідер ставить інтереси нації вище за особисті. Це і є першою рисою справжнього лідера: він має любити Україну, він має бути за характером – українським управлінцем, а у всіх щоденних справах – націоналістом. А далі вже йдуть такі риси: освіченість, сміливість, харизма, сила та волелюбність» (видання «Вголос», 13 лютого 2017  р.).

Нагадаємо, що 1999-го Левко Григорович констатував: «Зараз в Україні маємо влади трьох мафій: Дніпропетровської, Київської і Донецької. Марчук не належить до жодної з них. На відміну від Кучми, котрий пішов у Президенти під гаслом боротьби з організованою злочинністю, Марчук насправді може повести цю боротьбу»;«Я впевнений, що Марчук морально чистіший», ніж його альтернатива, і має глибоко продуману програму дій».

Звісно, нині в Україні дещо інша політична погода, ніж під завісу ХХ сторіччя.  Тим паче,  триває п’ятий рік активної  фази споконвічної війни  Москви проти нашого народу та держави. Запит щодо сильної руки  на сьогодні, очевидно,  не може вже асоціюватися з генералом армії Євгеном Кириловичем  Марчуком,  безсумнівним патріотом, але  на сьогодні літньою людиною, період активних діянь якої – у минулому.  Однак, якщо вірити соціологам, у нашій країні кількість громадян, які покладають  надії на потужного лідера політичної нації та держави (без акцентуації на тому чи іншому прізвищі), неухильно зростає.

«Українці хочуть сильної руки, – констатує  доктор соціологічних наук Олександр Шульга («Обозреватель»,  20 червня 2018). – Більше того, впродовж всієї Незалежності половина громадян виступали і виступають за сильну президентську владу, по типу повноважень президента США». До речі,  результати  соціологічного дослідження групи «Рейтинг» (6 тисяч респондентів, опитування з 10 по 22 квітня 2018 року, похибка не більше 1,5%) демонструють, що запит на «сильну руку» сьогодні зростає майже на 1% на місяць. Якщо в серпні 2017- го «за» наведення порядку висловилися 63%, то у квітні 2018 року прихід «сильної руки» підтримують вже 70%.

«Українці хочуть сильного лідера,  – наголошує і  політолог Петро Олещук  («Корреспондент»,  6 травня 2018). – Запит на прихід сильного лідера – нормальна реакція українців… Економічна розруха, нездатність влади навести порядок, анархія і беззаконня створюють у пересічного українця відчуття беззахисності і страх перед завтрашнім днем. Тому абсолютно нормально, коли соціологічні дослідження фіксують, що серед українців зростає запит на «сильну руку» – тобто прихід державного діяча, який наведе порядок і захистить звичайного громадянина».

Читаючи ці далеко  не безсумнівні  візії, згадується цей епізод. Тоді, 1999-го,  на  запрошення Левка  Лук’яненка на зустріч  для волинської  преси у луцькому готелі «Україна»  відгукнулися аж  двоє: світлої пам’яті Олег Потурай та ще нині сущий автор  цих рядків. То ми відвели душу, спілкуючись добрих зо дві години. Тим паче, Лук’яненко і пристойно знав про ситуацію на Волині, оскільки  був  народним  депутатом від Нововолинському виборчому окрузі №68 (під час виборів  20 листопада 1994 року переміг у першому ж турі, здобувши підтримку 35 тисяч 230 виборців, тобто 62,06% голосів). Правда,  тодішня волинська влада (хоч її, очевидно,  не  варто регламентувати у чорно-білому вимірі) немало «попила крові з Левка Григоровича, домагаючись того, аби  його переможні результати не було визнано.  «А якщо Ви, Левку Григоровичу,  помиляєтеся в Марчуку?» – запитав я, на прощання тиснучи руку (до цього нас судилося кілька разів зустрічатися). «Тоді я піду з політики» – глянув якось сумовито-пильно .

Відомо, як  склалася доля Марчука. Але Лук’яненко цього разу  не дотримав слова (що здавалося винятком, а не правилом). Ні, він не пішов із політики. І слава Богу. Бо саме завдяки таким, як Левко Лук’яненко, і живе та житиме  Україна. Може, й тому, що не розчарувався у Євгенові Марчуку, попри обставини, що цьому мали б сприяти.

Зрештою, в цьому контексті процитуємо відому волинянку Ларису Івшину (видання «День», 9 липня 2018 р.): «Євген Марчук, в свою чергу, часто цитував фразу Лук’яненка: «Левко Григорович говорив, що я вивчав його, а він вивчав мене». В результаті цих взаємних вивчень вони дійшли думки, що саме Марчук має стати президентом країни в 1999-му році. І характерним є те, що цю ж позицію підтримували гіганти націоналістичного руху такі як Слава Стецько та Євген Грицяк. Чому? Тому що за цим стояла освіта, широкий світогляд і здатність до вчинків, які не оглядаються на масові настрої. Ці люди готові формувати течію і готові йти попереду. Звичайно, це був великий виклик і для рухівського середовища, яке не змогло оцінити рівень Левка Лук’яненка. Цей політичний злам дуже важливий. Тому що всі, хто зараз говорить про Левка Григоровича похвальні слова, недоговорюють. Адже саме через те, що вони не прислухалися до нього — ні тоді коли він обирався в 1991-му, ні тоді коли він закликав голосувати за Марчука в 1999-му. Що ж це за ціна вшанувань, коли людей не чують при житті в їхніх вирішальних закликах?»

Але знову повернемося до  сьогодення та до ідеї сильної руки. За умов загрози переростання  ситуації у хаос вона зазичай, хоч і програмує  багато трагічних моментів, стає рятівною. І якщо її не вдається реалізувати шляхом виборів, тоді втілюється (на жаль) більш радикальна версія.  Україна – не виняток. Іншого, якщо  нема намірів втратити державу, не дано. Країна, якій  свого часу дружно докоряли за диктатора, зараз найпередовіша у Латинській Америці.

Але ми в Європі, яка… опиняється у тенетах націоналізму. Не відстоявши власний національний інтерес, у цих суворих і все суворіших реаліях, жоден народ не має шансу на своє місце під сонцем.

Економіст  Джон Мейнард Кейнс свого часу зазначив: «Попит народжує пропозицію». Ця максима, безумовно, актуальна й  у політичному сенсі. Якщо нині понад  70% українців бажають приходу сильного лідера, який наведе лад і припинить сповзання країни в хаос і анархію, то візія Левка Лук’яненка (він просив  Бога, щоб Той  протримав його  життя до перемоги над Москвою) буде підтверджена майбутттям. І, цілком вірогідно, прийдешні і парламентські, й президентські вибори стануть своєрідним пробним каменем її апробації. Як зазначав перший всенародно обраний Президент України Леонід Кравчук, «попри всі складнощі, Україна просуватиметься вперед, і в цьому русі Левко Лук’яненко буде поряд, незважаючи на те, що його фізично не буде з нами».

Віктор Вербич