Кожна смерть на фронті — невимовно болюча. І щоразу,коли приходить з війни чергова чорна звістка,хочеться кричати від розпачу: «Чому?!» Чому куля-дура чи осколок обирають найкращих,найсміливіших,найчистіших? І наймолодших… За те,щоб ми зустріли цьогорічну весну,тільки в лютому на бойових рубежах загинуло 25 українських бійців,ще 137 — поранено. Це найбільші наші втрати від серпня 2016 року. Волинь теж втратила трьох своїх Героїв і синів: 27-річного Маріса Камінського,урордженця Ківерців,37-річного лучанина Максима Гринчишина й 23-річного Сергія Мокренка із Шацька,який загинув в останній день зими на Світлодарській дузі під час масованого мінометного обстрілу,не доживши до своєї двадцять четвертої весни рівно 24 дні. У день,коли смерть таки наздогнала його,хлопець мав отримати орден «За мужність» ІІІ ступеня за бої на тій же Світлодарській дузі,де у грудні 2016 отримав множинні осколкові поранення. Та навіть не долікувавшись як слід у госпіталі,знову поїхав на фронт і попросився на передову,бо на нього чекали побратими…Він ніби випробовував долю,яка весь час була до нього прихильною,хоча смерть весь час ходила по п’ятах. Сергій пройшов Майдан ,був поранений,але так-сяк підлікувавшись,був уже готовий їхати захищати Крим від російських окупантів. Вони були такими мрійниками,ці хлопчики,ладні звалити на свої дитячі плечі всю відповідальність за долю країни,коли великі дяді у найвищих кабінетах сиділи перестрашені й не знали,як діяти. А ці діти готові були йти і вмирати за Україну. Не дивно,коли почалася війна на Донбасі,Сергій поїхав добровольцем у самісіньке її пекло. Спартанець,Крук,він був у найгарячіших точках,вийшов із Іловайського котла,отримавши в «подарунок» купу осколків,але вижив. Поки він воював,серця його двох бабусь не витримали. Шкодуючи згорьованих батьків,після лікування хлопець залишився на деякий час вдома,намагаючись адаптуватися до мирного життя,не полишаючи допомагати хлопцям на Сході й займаючись волонтерством. Але витримав недовго: вже у вересні 2016 підписав контракт й знову пішов служити в зону АТО. Як пояснював свій крок,не за гроші служити,а рідну країну захищати. Бо міг,як і тисячі його земляків,поїхати в Польщу і заробляти куди більші й спокійніші гроші. Або контрабандою займатися,як роблять це мешканці його рідного прикордонного Шацька . Однак Сергій попри юний вік був воїном та сповідував принцип: “Навіщо чекати,коли зробить хтось,якщо це можу зробити я”. В одному з останніх своїх інтерв’ю місцевому виданню на запитання «чому не закінчується війн?» ,він відповів : «Немає людського ресурсу. Мотивованого,патріотично налаштованого,готового заради України на все. Зараз на контрактну службу йдуть чоловіки,які,здебільшого,хочуть заробити грошей,отримати статус учасника бойових дій,а також заради пільг і нагород. А як тільки куля просвистить,такі вояки панікують і втікають. А ще 5% солдатів п’ють. З п’яниць на передовій теж толку ніякого,хоча їх і карають за розпивання спиртного. Нас було 28 чоловік,коли ми атакували цілу роту сепарів на Світлодарській дузі й захопили укріплені позиції ворога. От з такими і маємо здобувати перемогу».

Сергій Мокренко

Вчитуюся у список усіх загиблих у лютому українських військовослужбовців,вдивляюся в портрети усміхнених,життєрадісних хлопців,в їхні сяючі очі,які вже ніколи не побачать білий світ… І не полишає відчуття,ніби хтось навмисне відправляє на передову тих,хто ще може не встиг сказати дівчині «кохаю»,не встиг потримати на руках сина чи доньку і залишити свій головний слід на цій землі. Із 25 загиблих у лютому —12 таких,народжених у 1992—1997 роках. Викошують потихеньку український цвіт,бо боягуз на передову не полізе навіть за гроші. Але не розумію воєнкомів і командирів: як можна посилати на смерть 20-річних,коли є старші чоловіки,готові воювати? У нас же не оголошена загальна мобілізація і війна,як у 1941. Тарасові Прончуку з Рівненщини заледве виповнилося 18,як підписав контракт і поїхав у самісіньке пекло війни. Він теж загинув під Авдіївкою,хоча командири виправдовувалися,ніби відсилали хлопця у Миколаїв,але він відмовився. Вибачте,наказ командира для солдата не наказ? У нас армія чи гурток рукоділля? Що тепер казати мамі Тараса,на руках якої залишилося троє менших братів? Її син — великий українець,великий патріот своєї країни,та хіба це поверне їй дитину? Чому,ховаючи своїх дітей від армії,наші можновладці так не цінують життя чужих? Починаєш вірити,що владі й справді вигідно,напевне,викосити на війні найактивніших і найсвідоміших. Щоб потім не заважали керувати…

Ростислав Трухановський

…Весна знову прийшла. Але чорний відлік продовжується. 4 березня у госпіталі в Дніпрі відійшов у вічність 20-річний Ростик Трухановський із Нового Роздолу на Львівщині. Наприкінці лютого його важко поранило біля Авдіївки. Земляки збирали гроші на його лікування,бо хлопець сирота і жив з бабусею. Любив спорт,був непосидючим та активним. Але найбільше любив танцювати брейкданс,брав участь у танцювальних конкурсах і його перша нагорода була саме за танці. «У нього було дві хлопчачі мрії: мати власний автомобіль і стати військовим. Перша його мрія здійснилася,коли на отриману по закінченні ліцею матеріальну допомогу він придбав стареньку машину. А щоб здійснити другу,у січні 2016 року підписав контракт на військову службу і пішов до лав ЗСУ боронити рідну землю від ворога . Під Авдіївкою мінометними осколками йому перебило обидві ноги,які в госпіталі довелося ампутувати. Серце хлопця зупинилося 4 березня.

Важко читати шквал коментарів і постів на повідомлення про кожну таку смерть наших дітей. У них багато емоцій і гіркої правди теж. Бо коли гинуть на війні такі молоді — душа і серце від розпачу розриваються. ««Велику ціну платимо за помилки політиків,президентів,депутатів!Скільки ще дітей піде на той світ,щоб ви нажерлись і почали думать не про свою кишеню,а про Україну? Герої не вмирать .Але досить говорити ці сухі фрази. Дитина померла,його немає. Він не встиг одружитися,народити сина або дочку,а в батьків до кінця віку горе. Це така плата за ваші надприбутки і розподіл сфер впливу. Та ви ж черстві й нікчемні люди! Скільки ви ще вб’єте дітей?». «Які вони гарні,наші діти! Ми зрадили країну,а наші діти платять за це! Яке ГОРЕ! Країну прикривають собою діти. Діти,які не дожили до весни… Вічна шана і пам`ять,Тобі,синочку. Ти загинув і за мене теж. І за тих пихатих при владі,які своїх синів ховають від війни,а самі заробляють гроші на крові» . Що ще додати до цих слів? Пам’ятаймо цих хлопчиків…