Зранечку,чуючи,як журналісткам «Волинської правди» щиро-зворушливо «рапортують» із пологового будинку,скільки дітлахів появилося впродовж доби в Луцьку,подумки кажеш: «Слава Богові». А відтак у стилі «фахівця»,бранця ілюзії щодо всезагальної версії про прийдешнє,запитуєш,кого більше. І знову ж подумки всміхаєшся. Бо,виявляється,якщо більше дівчаток,то,всупереч усім путінцям і гундяєвцям,нам (чи бодай тим,хто вже «потіснив» нас) «світить» мир,а не воєнне безпуття. А після цього,радіючи за тих,хто приходить у цей світ,нагадуєш собі,що цей «прихід» мусить забезпечуватися «відходом».
 
Ось так і мимоволі,дивлячись на ще почасти золотаву поріділу (але ж ще не зовсім безлисту берізку) на фоні небесного океану з білими хвилями хмарин,згадуєш Гераклітову аксіому «Все тече,все змінюється». Відходять у минувшину імена,назви… Аби не продовжувати подальший банальний перелік,зізнаюся,що,грішний,так часто не можу змиритися з закономірністю втрат. Хай навіть тих,які безпосередньо не «обпікають».
 
Але часоплин невмолимий. Як і життя безкінечне,попри неминучість завершення земних шляхів (чи,точніше,стежин). Тож,аби «не розтікатися мислію по древу»,зізнаюся: знову зігріваюся спогадами. Цього разу – про ауру міста,якого вже нема (точніше,яке вкотре змінило своє ім’я). Кіровоград,який свого часу називався Єлисаветградом (на честь імператриці,яка зволила бути коханкою українця Розумовського),став Кропивницьким. На честь славетного українського драматурга.
 
Тож українська драма (чи якщо хочемо інсценізована п’єса) триває. Автору цих рядків пригадується Кіровоград,який його донька називала «Кіновиноградом»,1988 року (останні акорди серпня – початок вересня) на фоні велелюдь під час першого Всеукраїнського свята рідної мови. В центрі міста бовванів промовистий пам’ятник Кірову: ліва рука «ідола»- у кишені бронзового галіфе,а правиця вказує в землю. Як своєрідний дороговказ і для самого «улюбленця пітерців»,і для всіх,кому суджено жити в червоній московській імперії СРСР.
 
Але яким же здивуванням стало для багатьох учасників свята,коли дійство розпочалася з мелодії козацького маршу – «Запорізької похідної». А після цього,під час свого виступу,Валентина Шевченко,Голова Президії Верховної Ради України,шокувала принаймні частину присутніх. Адже,коли виникла «заминка»,різко кинула в залу: «Думаєте,що український президент не може обійтися беж папірців?». Зашаруділи нишпорки,лакузи,виставляючи напоказ своє обурення і вірність Москві. «Що вона собі дозволяє. Ех,Валентина Семенівна,назвала себе президентом України,вона поплатиться»,- десь так приблизно висловлювався мій сусід у залі.
 
А тим часом слово вже надали пристрасно-полум’яному Павличкові. «Як би зрадів цар Микола,коли б читав назви цих сіл і міст. Та такої русифікації не було навіть за царату!»,- констатує Дмитро Васильович. У президії невдоволено покивують головами. Здається,показове обурення – з приводу імперського шовінізму,засади якого вже почала розхитувати ідеологія перебудови.
 
Це дійство,під назвою першого Всеукраїнського свята рідної мови,направду дарувало якесь незбагнення очікування добротворчого дива,глибинно-небутафорного торжества українства. Щемливо-зворушливо звучали монологи Мавки з «Лісової пісні» Лесі Українки у виконанні дівчатка довгою косою. Коли пізніше Дмитро Павличко підписував для мене свої «Рубаї»,поряд з ним була й чарівна виконавиця. «Ні-ні,я,Оксана Батько,не волинянка»,- спростує вона моє риторичне питання. «Це моя землячка»,- радітиме Дмитро Васильович. Тому й поряд із його автографом з’явиться Оксанчин підпис із уточненням «маленька коломийчанка». Відтак,як виявиться,вона завершить студії в театральному інституті,працюватиме в столичному театрі імені Івана Франка,стане заслуженою артисткою України.
 
Та на початку цьогорічного жовтня 43-літньої Оксани Батько-Нищук не стане –помре уві сні. Вона встигне створити цілу низку цікавих сценічних образів (зокрема Ірини в «Трьох сестрах» А. Чехова; Рене в «Маркізі де Сад» Юкіо Місіми; Корделії в «Королі Лірі» В. Шекспіра; Та,котра сама – в «Божественній самотності» О. Денисенка; Джессіки в «Істерія» Террі Джонсона; Біса в образі прекрасної діви – в «Букварі Миру» Г. Сковороди,Маврі – у «Брат Чичикові» за М. Гоголем). Та чи не найпромовистішими виявляться її Міріам за «Голгофою» та Мавка за «Лісовою піснею» Лесі Українки. Як зазначила Марія Бурмака (запис у Фейсбуці),«я Оксану бачила всього декілька разів,перший раз у ролі Мавки.. Але щоразу думала,що вона якась інопланетянка тут.. Вона так відрізняється на тлі буденності і всього світу.. Я навіть один раз подумала: «Як же такі ангели уживаються з цим світом,ніби зовсім чужим для них». А вони і не уживаються… Оксана була така світла,що таке враження,ніби вона була ангелом. І зараз повернулась додому».
 
А тоді,в 1988-му,ще Кіровоград дарував чергові зустрічі. Зокрема – з Миколою Кузьмовичем Смоленчуком. Він,письменник,автор ряду резонансних романів (зокрема «Сивого покоління),ще порівняно донедавна (тоді) – завідувач кафедри української літератури у Луцькому педінституті,повернувся на батьківщину. Ми згадували Волинь,спільну мандрівку в Колодяжне,кілька веселих «придибеньок». Але погляд у Миколи Кузьмовича відлунював зажурою. Коли прощалися,його набрякла рука злегка тремтіла: «Поклонися від мене Волині,яку люблю,я вже там ніколи не побуваю». На жаль,він не помилився в цьому сенсі. Земний шлях Миколи Смоленчука завершиться в січні 1993-го.
 
Ще колишній Кіровоград-1988 дав можливість потішитися святом спілкування зі світлої пам’яті Ростиславом Андрійовичем Братунем,уродженцем Любомля,колишнім головою Львівської організації Спілки письменників,майбутнім нардепом Верховної Ради СРСР. Його не стане менше,як через сім років,- у березні 1995-го. А зі світлої пам’яті поетом Олексою Ющенком (він дядько екс-Президента України) довелося навіть штовхати «пазик»,що застряг на ґрунтовій дорозі неподалік хутора Надія. І при цьому «самижильний»,невисокий,але міцно«збитий»старенький «віршник» погукував: «Ну то вйо!».
 
…Осінь – пора спогадів. У цьому мерехтінні імен і поглядів на фоні сивих туманів і шепоту дощів доволі таки затишно. Попри неминучість втрат,не розминутися і з неминущістю. Маю у серці світлини – то й порятовуюсь ними.