Життєвий шлях – це мандрівка. Чи він тернистий, чи  начебто безпроблемний. Але зазвичай – у контексті назви-афоризму  роману Мілана  Кундери  «Нестерпна легкість буття». До того ж нерідко, майже на кожному кроці, – підказки до  життєвого дороговказу. Скажімо, навіть проходячи поряд  із Меморіалом Слави у Луцьку, можемо причитати над дверима колишнього храму, а нині будинку трауру заклик  «Пам’ятай про вічність». Аби відтак (бодай на підсвідомому рівні) затямити, що варто б не забувати, що життєва дорога – не вічна і поціновувати ту миттєвість.

Кожен із нас – мандрівник. Навіть якщо він замкнувся у собі, зациклився  на  стереотипах, більше належить минувшині, ніж майбуттю. Тож автор цих рядків пропонує кілька нотаток, у яких у ненав’язливій, недидактичній  ролі суфлера (не вчителя, оскільки є лишень один Учитель) виступає  начебто випадковість.

Дерево життя

«Хотілося б пожити ще, але життя вбиває». Почуте в переповненому автобусі одкровення (того із чоловіків, хто сказав, так і не вдалося побачити) згадується у Заборолі навпроти церкви. Точніше, цей  голос оживає на фоні  умиротвореної мелодії, зітканої зі солов’їного співу, кування зозулі, жайворонкової піднебесної молитви, шепоту вітерцю.  На фоні розквітлої акації в золотавому ореолі проміння та бджіл, під  поглядами ірисів, що повитягали свої шиї з густої трави.

Навпроти подвір’я храму,  перед кованою вхідною брамою, за брукованою дорогою, – тополя.  Її зрізали десь на висоті метрів п’ятнадцяти.  Згори дерево почало всихати. Але там, між залишків хрещатого гілля, лелеки влаштували обійстя. Ось із зараз вивчають те і тих, які внизу, двійко лелеченят і їх мама. Час від часу, випірнувши з  голубувато-прозорої теплої хвилі  червневого повітря, приносить  поживу чорногуз-батько.

А внизу, під короною лелечого гнізда, влаштували помешкання граки. Під ними, з кучерів  густого листя, в яке зодягнувся  тополиний  стовбур знизу, випурхують галасливі горобці. О, ледь не забув, – ще зуміли примостити своє ліплене гніздечко і ластівки.

Згадую слова  про  те, що життя вбиває.  І дивлюся на тополю, яку  хотіли знищити, та вона стала деревом життя. В Заборолі; в селі, що неподалік Луцька, навпроти церкви «Собор Пресвятої Богородиці». Під безмежним куполом  лагідного  літнього неба, в якому подекуди розквітли ромашково-білі хмари. На Трійцю, під час  Зелених свят, коли старою бруківкою тече ріка прихожан із освяченими букетиками квітів і зела.

Не розминімося, йдучи назустріч

Розлучена пара  продовжує  любити одне одного у спільній дитині. Чи то син, чи дочка.  Хоча буває й не так. Кожен помиляється по-своєму.

Але як би не намагалися впіймати птаху удачі (згадую Моріса Матерлінка), не вдасться розминутися зі своїм шляхом  чи, якщо хочеш, долею. Хтось опиниться  на уявній вершині (там зазвичай тіснувато), хтось – на дні. І ще не відомо, звідки ближчі зорі та до кого прихиляється небо.

Не розминімося, йдучи назустріч. Прямуючи порізно, не гніваймося – не ображаймося, коли дорога  виявиться спільною. Не нарікаймо  на невчасність і наближення до життєвого фінішу. Радіймо за шанс продовження у дітях і внуках.  Ціна, яку платимо, – найвища.  А дар, який отримуємо від усвідомлення продовження земної життєвої естафети, – більший, ніж  еліксир чи бальзам вічності. Коли ж не так, то, виходить, я, старий Пилип із Берестечка, помиляюся. Дослухайтеся до голосу дитини, яка  мусить жити у кожному.  І будьте!

Очевидно

Чи  пияцтво – форма  усвідомленого/неусвідомленого  самогубства? Очевидно. Хіба що у вигляді ейфорійного порятунку.

Життя – це унікальний парадокс, оксиморон, заперечення  заперечень. Гукаючи «Будьмо!» з наповненими по вінця келихами, склянками,  фужерами,  кухлями, заперечуємо власне право на буття, адже вбиваємо себе. Раніше  під час застіль хоч звучало попереджувально-нарікальне «Ой!» у приспівах, а нині замість пісні все частіше промовляють  якщо не розбавлена храпом тиша, то мордобій  і тонкий спів куль.

Кришталева чара, срібнеє дно,

Пити чи не пити – все одно…

А може, – Степан запитально дивиться, – «все не так, ребята», як писав Володимир  Висоцький.

Я ж подумки, наче опинившись між двох полюсів, повторюю назви книгдвох поетів-волинян:  «Ні!» Олександра Богачука й «Так!»  Василя Слапчука.

Дозволь собі вірити

«Якщо  раптом нема проблем, то ми їх самі собі створюємо. Неодмінно!» – допиває каву Микола. «Щоб  потім їх спробувати вирішити», – намагаюся підтримати  розмірковування,  вдавшись до апробованого, занудного  трафарету у формі аксіоми. Він заперечливо похитує головою: «Щоб загнати проблему в найглухіший глухий кут».

На хвильку відводжу погляд. Дивлюся у вікно, де виткав дивовижну мішень, плетиво солярних знаків, павук. У ній колишеться зів’яла   пелюстинка троянди.

А Микола говорить і говорить… Починаєш вкотре усвідомлювати, наскільки мовчання чесніше за найправдивіше слово. І мимоволі пригадуєш промовисту назву-одкровення книги поезії Василя Слапчука «Мовчання адресоване мені». Хоч у нього часто слово дихає Словом.

«Але мені вже пора – денний сон. То прощай навіки», – сміється Микола. Махнувши правицею на прощання,  прямую на зустріч призахідному  промінню. На розі вулиць Лесі Українки та Кривий Вал  бронзовий Кость Шишко із двома кавовими чашками вже кілька років чекає  на співрозмовника. А відтак, пройшовши поряд із пам’ятником святому Миколаю (поряд із міськрадою, навпроти старої будівлі театру), повертаю на бруківку вулиці Богдана Хмельницького. Зі стіни колишнього кінотеатру «Зміна»  – каліграфічний   рядочок  графітиста: «Дозволь собі вірити».

Віктор Вербич