«Помирають майстри. Чітко значать віки», – Іван Драч  у  вірші, присвяченому академіку Олександру Білецькому, фактично й мовив про себе. Зрештою, так зазвичай буває, що кого б  чи про кого не писав би талановитий митець, він, у значній мірі, пише  себе та про себе. Може, його рукою (пером)  водить  сама Доля. 

Світлої пам’яті Іван Федорович Драч  (17 жовтня 1936 р., с. Теліжинці  на Київщині  – 19 червня 2018, Київ, похований у рідному селі), чиє поетичне слово назавше –  у незнищенній  дyховній  скарбниці  українського народу, перед завершенням свого земного шляху  скрушно зізнавався, що,  хоч його прилистком, покликанням  була творчість, змушений був   віддавати данину політиці.  «Куди ж нам тулитися, як не до слова?!», – поетова запитально- стверджувальна  констатація-аксіома (хоч і присвячена Василеві Земляку) була його рятівним дороговказом.  У верлібрі  «Поезії» він зізнаватиметься: «Дивоцвіте мій…Торкаюсь пером  паперу – струм замикаю, єднаюсь з тобою, єдина. Гуде в мені ліс твій задумою крон, іроніє».

Утім, життя розставляло свої тенета. Тож і доводилося  поетові (а ще драматургу-філософу, кіносценаристу, літературознавцю)  «наступати на горло пісні» та тягти «політичного воза». Звісно, спершу, аби мати шанс на літературне буття, у стилі свого покоління,  не оминув участі  типового автора «паровозів» (коли заспівом до книги лірики були віршові рядки, присвячені партії, її кремлівській мумії). За це, пригадую, під час вже політизованої імпрези у будинку  Спілки письменників  (ще до установчого з’їзду Народного руху за перебудову, головою якого оберуть його, Драча) Ліна Костенко привселюдно  «вжалить» запитальним докором: «Ну що, Іване, все ще дихаєш Леніним?»

І він, автор поетичних модерних шедеврів, у відповідь щось «пробурчить», адже  не міг заперечити. У ліричний текст, що розпочинається з «Дихає осінь, дихає світ  густий»,  свого часу таки вставив на завершення: «Віра – це праця. Все інше –тля. Дихаю Леніним до останнього подиху…»  Зрештою, тим, хто  не хотів «дихати Леніним» (як згадувана Ліна Костенко), не давали можливості  видавати книги. Чи, навіть більше, запроторювали  у концтабори (як Євген Сверстюк) або й знищували  (як Василь Стус).

Тим не менше, нерідко показово «прогинаючись» перед московсько-комуністичними поневолювачами,  поет Іван Драч (як і більшість представників його покоління)  мав шанс на творчість, реалізацію (хай і неповну) свого «Я», працюючи  у більшості власних  художніх текстів на духовний поступ свого народу. «Хто безгрішний, хай кине камінь», – пригадаймо Христові слова. Тож і не нам (тим паче, не мені, грішному)  судити когось. Тим паче –  того, хто так багато  встиг зробити  для того, аби  довести і своїм  життям, і словом своїм Шевченкову, суголосну з біблійною, візію: «Не  вмирає душа наша».  А з приводу «дихання», то цей концепт промовисто-непідробно   окреслиться  Драчем у «Сповіді  вірша»:

Коли вірші пишу, то пишеться вірш,

Дишеться вірш, тільки просить мене:

– Буду писатись тобі найвишуканіших незгірш,

Тільки дихай лиш мною, доки життя мине.

Цього літа його земний шлях залишився позаду. Іван Федорович, який свого часу так побивався, аби отримати дозвіл   на могилу для мисткині  Алли Горської на Байковому цвинтарі (цього не вдалося зробити), заповів, аби його (видатного майстра слова, громадського та політичного діяча, Героя України)  поховали у рідних  Теліжинцях. Поряд із могилою сина Максима.  Та життя Поетове не завершується земними хронологічними термінами. Тож, як зізнавався Іван Драч у своєму  «Освідчення»: «Я дивлюся на світ здивовано, і дивіння моє  – здивування. Все оживлене, все здивоване,  дива дивові оддавання».

Утім, дозволю собі трішки озирнутися у пам’ять.  Ці кілька випадкових  зустрічей з Іваном Драчем, крізь відсвіти спалахів-спогадів, віддзеркалюють  унікальну  (нерідко з яскравою іскринкою іронії, гумору) особистість.  24 серпня 1992 року. Ось ми втрьох (бронзовий Сковорода,  засмаглий «побронзовілий»  Іван Федорович і грішний, трохи припалий пилом автор цих рядків) спостерігаємо за дійством з нагоди  відкриття-відновлення  Києво-Могилянської академії). «Бачиш, – сумно всміхнеться Іван Федорович,  –  Григорій Савович, не тільки казав: світ ловив мене, але не впіймав. Він зумів відповідно й прожити. А я… ».

Ми  тоді попередньо домовилися про інтерв’ю,  але в Івана Федровича під завісу «спектаклю»   зіпсувався настрій (може, тому, що не був поряд, на іпровізованій сцені,  із Леонідом Кравчуком та В’ячеславом Брюхоцвецьким). Тож він відмовився від запланованого запису для волинського видання, пообіцявши, що, будучи в Луцьку, сам «напроситься».

Як не дивно, так і сталося. Цілком несподівано.   У вересні 2006-го, Іван Драч, перебуваючи в обласному центрі Волині, таки  сам попросить  слова.  Тоді, під час урочистостей з нагоди 60-ліття  письменника Івана Корсака (цю імпрезу в міському палаці культури судилося вести мені),  він  випадково у компанії з деканом факультету слов’янської філології  ВДУ Віктором Зубовичем  потрапить на дійство. Звісно, я  з радістю погодився внести корективи у сценарій. Тоді імпровізований   виступ  Івана Федоровича,  без натяку на панегіричне словослів’я,  додав тільки творчої снаги для теж нині уже світлої пам’яті   Івана Феодосійовича.

Звісно, Іван Драч неодноразо бував у Луцьку. Щиро дружачи із  нашим славним краянином Миколою Жулинським, він зазвичай не оминав і Лесиного вишу (як почасти називали  колишній педінститут, відтак університет),  де мав побратима по слову професора    Олександра Рисака. Світлої пам’яті Олександр Опанасович, захоплюючись Драчевою творчістю, особливо поціновував його драматичну поему «Соловейко-Сольвейг», яка «дихає» Волинню. Начебто в образі головної героїні скульпторки Марини Турчин –  вкраплення доль Алли Горської та Галини Кальченко. Тож магнітофонний запис голосу митця Михайла Турчина – не тільки осанна коханій, а й голос поетової любові  до краю Лесі Українки, де в мелодії століть живе її «Лісова пісня»:

Я виліплю двадцять літ твого дивоцвіту, дивовижжя твого,

І поставлю твою подобизну над дорогою у лісі,

На рідній моїй Волині, Мавкою тебе увічню, Марино…

Знаєш, там, де Затишне озеро, там є горб такий над шляхами,

Мавкою там ми тебе поставимо, за свою тебе Мавки визнають…

Чи, перефразовуючи Григорія Сковороду, світ упіймав Івана Драча? Судячи з його активної громадської та політичної діяльності, так. Однак  найсправжнішим собою він  був (і є!!!) у творчості. Адже, як  сам писав у згадуваному вірші ««Пам’яті Василя Земляка»:   «Та більшого дива, ніж слово, на світі нема і нема».

Віктор Вербич