Це був звичайний день. День, який не відрізнявся нічим і водночас всім. Один з тих днів, які наповнюють наше життя. Про які ми забуваємо вже через тиждень, або залишаємо в пам’яті на довгі роки, а, може, і на все життя.

Настала та осінь, коли холод вже почав пробиратися під теплий одяг кожного з нас, морозив носи, рожевив щоки та сушив губи. Листопад.

Нарешті додому після насиченого робочого дня. Чекаю на маршрутку. Застрибую у першу, яка приїхала. Вже ніби у теплі їдемо разом із десятком подорожніх. Настала та пора, коли добре, що у громадському транспорті більше пасажирів. Бо ж разом тепліше.

Біля мого плеча торохкочуть дві панянки. Хоч-не-хоч вслухаюсь в їх розмову. Одна ділиться з іншою своїм наболілим, а інша, як заведена, повторяє: ну, ну, ну, ну, з періодичністю у 2 секунди. Здавалося, що вона й не слухає свою опонентку, їй основне було вставити те: Ну! між кожним словом коліжанки. Відчуваю, що ця жінка-гіпнотизер своїм ну вганяє мене у якийсь транс. Намагаюся переключитися на інших пасажирів.

Стою «над душею» якоїсь жінки, яка на руках тримає пакет. Мимоволі очі лізуть у нього, а там – яйця. Ті яйця могли бути героями анекдотів, адже, певно, нема таких людей, які не усміхнулися, коли в транспорті хтось кричить, особливо чоловіки: «Обережно! Не роздушіть яйця. Бо мене жінка вб’є». Цим же яйцям пощастило, їх везла жінка.

На наступній зупинці до нашого теплого транспорту з другої спроби заходить чоловік. На весь салон з його уст виривається: «Спасіба!» (то він водію, що почекав, поки той вміститься у двері). Очевидно вечір у нього вдався, адже хиткий від випитого «снодійного» він намагався встояти на ногах.

Пасажири вже через хвилину звикнувши до компанії чоловіка під шафе знову почали занурюватись у власні думки та справи, але ні. Бо чоловікові не стоялося-хиталося спокійно і він хитнувся так на пасажирку, яка стояла біля нього, що ту довелося «ловити» чоловікові-сусідові. І знову салон слухав цього голосистого мужчину, який, ніби перейнявши ініціативу моєї сусідки, заладив повторювати: «Ой, прастітє, дєвушка. Ізвінітє. Ізвінітє, дєвушка. Ізвінітє. Прастітє». І так ще десяток разів.

Мій мозок вже починав закипати, як до салону увійшов хлопчик з коробкою. Тримаючи її в руках, мене чомусь тягнуло до тієї коробки. І на приємний мій та інших пасажирів подив зі шпаринки, бо коробка зверху була не щільно закрита, висунувся носик, а потім і вся голова маленького песика. Як прибулець з якоїсь країни підвищувачів настрою він почав розглядати пасажирів, які, як і я, також припали очима до цього маленького створіння.

Закінчення цього дня тепер явно було вдалим і теплим 😉

Олеся Нижник