«Радуйся, Живоносний Кресте, благочестія непобідимая побіда, дверь райская, вірних утвержденіє», – такими словами починається один із церковних піснеспівів свята Воздвиження Чесного Хреста Господнього, яке Православна Церква відзначає 27 вересня (14 вересня за ст.стилем). Свята Церква вшановує цим святом Живоносний Хрест – Новозавітний Жертовник на Якому за гріхи усього людства приніс Себе у Жертву Господь наш Ісус Христос. Згадуються цим святом, зокрема, і дві історичні події – віднайдення святою царицею Єленою Чесного Хреста  Господнього та освячення зведеного у Єрусалимі храму Воскресіння, або Храму святого Гробу Господнього.

Перша подія, на честь якої і було встановлене свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього, відбулася у 326 році. Свята рівноапостольна цариця Єлена мати святого рівноапостольного царя Констянтина – першого християнського римського імператора здійснила тоді паломницьку поїздку у Святу Землю. Метою прощі було і віднайти той самий Хрест на Якому був розіп’ятий Христос – Спаситель. Варто зауважити, що гора Голгофа, на якій відбулося Розп’яття Спасителя і Гробниця, куди було покладене Його Пречисте Тіло, і де відбулося  славне Воскресіння Христове, здавна шанувалися християнами. У 132 році, при придушенні другого іудейського повстання, імператор Адріан який також був гонителем християн, спеціально наказав осквернити ці святі місця. Отож, станом на початок IV століття вони стояли пусткою, а імператриця Єлена мала бажання, за дорученням свого сина, відновити належне їх шанування та звести там храм.

Прибувши до Єрусалиму, Єлена організувала справжні археологічні розкопки, була відкопана печера Гробу Господнього, і поблизу Голгофи було віднайдено три хрести, а також табличку із написом «Ісус з Назарету цар Іудейський». Визначити який із трьох хрестів є тим, на якому претерпів Хресні Страждання Спаситель було, звісно, важко. Повз місце розкопу як раз проходила поховальна процесія, і імператриця Єлена наказала по черзі покласти покійника на кожен з трьох хрестів. І ось, будучи покладеним на один із них, покійник воскрес – і таким чином було визначено який з хрестів і є Хрестом Господнім.

Згодом, єрусалимський єпископ Макарій урочисто підніс Хрест Господній, благословивши ним народ, який співав «Господи помилуй».

Тоді ж і був закладений Храм Воскресіння в архітектурний комплекс якого увійшли Гроб Господній і Голгофа. Освячення цієї найбільшої святині Христової Церкви відбулося 13 вересня 335 року, а наступного дня, 14 вересня, і було встановлення свято Воздвиження Чесного Хреста Господнього.

Як вже зазначалося, Православна Церква вшановує Хрест як Вівтар, на якому була принесена Викупна Жертва за кожного із нас, як Чесне Древо, на якому Господь претерпів Хресні Страждання і Смерть, звільнивши людство від рабства гріха і смерті. Таким чином хрест, який у античному світі був символом і атрибутом ганебної страти став знаком слави Господньої. «Слово про Хрест є для нас спасаємих сила Божа»,  – так написав у своєму І Посланні до Коринфян святий апостол Павел. А святитель Андрій Критський називає Хрест «славою Христовою і  висотою Христовою». Адже слава Божа, яку Господь Ісус Христос мав у Бога Отця «перше буття світу» на землі була явлена через Його приниження, через Його хресний подвиг.  «Він, бувши в Божій подобі, не вважав за перевагу бути Богові рівним, але Він умалив Самого Себе, прийнявши вигляд раба, ставши подібним до людини;
і подобою ставши, як людина, Він упокорив Себе, бувши слухняний аж до смерти, і то смерти хресної…Тому й Бог повищив Його, та дав Йому Ім’я, що вище над кожне ім’я, щоб перед Ісусовим Ім’ям вклонялося кожне коліно небесних, і земних, і підземних, і щоб кожен язик визнавав: Ісус Христос то Господь, на славу Бога Отця!», – так написав святий апостол Павло у Посланні до Филип’ян.

Богослужіння Православної Церкви, приурочене до свята Воздвиження Чесного Хреста Господнього вирізняється особливою урочистістю. На святковій Утрені, після співу Великого славослів’я, Хрест урочисто виноситья з вівтаря на середину храму, де при співі «Кресту Твоєму поклоняємся, Владико, і святеє Воскресеніє Твоє славим» відбувається поклоніння Хресту Господньому. Про Воскресіння тут згадується не дарма, адже викупивши людство від рабства гріха і смерті Своєю Хресною Жертвою, Спаситель Воскрес із мертвих, остаточно перемігши смерть і пекло.

У кафедральних храмах, при служінні єпископа, відбувається також, на згадку про події віднайдення Хреста Господнього, і чин Воздвиження Хреста. Архієрей «воздвигає» Хрест, осіняючи ним священнослужителів і вірян на чотири сторони відповідно, і таким чином благословляє їх .  З благословення єпископа, цей чин можна звершувати і при священицькій відправі святкового богослужіння.

Щодо ж подальшої долі Животворчого Хреста Господнього, то цариця Єлена принесла частину цієї безцінної реліквії до Константинополя. На початку VII століття цю святиню, при взятті та пограбуванні Єрусалиму у 614 році, захопив перський шах Хосров ІІ, але через 14 років, 628 року візантійський імператор Іраклій, внаслідок переможної кампанії проти Персії, звільнив Святу землю та повернув до Святого граду Єрусалиму Хрест Господній. Саме при відзначенні цієї події і був складений піснеспів  «Σῶσον Κύριε τὸν λαόν σου   – Спаси Господи люди Твоя», який став тропарем свята Воздвиження.

Варто також зауважити, що ця святиня – Чесний і Животворчий Хрест Господній має відношення і до Волинської землі та Луцька. Як пише про це волинський краєзнавець Петро Троневич, ще наприкінці XIII століття Володимир-Волинський князь Володимир Василькович (син брата князя Данила Галицького Володимирського князя Василька) подарував Луцькій єпископії «хреста великого срібного позолоченого з Чесним Древом». Отож, якщо Володимир-Волинський князь подарував луцькому єпископу срібного хреста із «часткою Чесного Древа Хреста Господнього»,то ця святиня зберігалась у кафедральному соборі святого апостола Іоанна Богослова Луцька, який був розташований у Луцькому замку. Втім, згодом ця святиня була втрачена в час лихоліть, що настали після смерті волинсько-галицьких князів Андрія і Юрія у 1323 році.

Але згодом Лучеськ Великий отримав цю реліквію знову – і безпосередньо від Візантії. Історики наводять і той факт, що у 1378 – 1379 року, волинський великий князь Дмитро–Любарт, на запрошення візантійського імператора Іоанна V Палеолога відвідав столицю Візантійської імперії Константинопіль. А саме запрошення було передане Любарту, якого сміливо можна назвати останнім волинсько-галицьким правителем, очільником Православної Церкви Русі–України Київським митрополитом Кипріаном (1370-ті – 1405 роки). Адже Дмитро-Любарт був ревним захисником руської, тобто української державності, незалежності Волинського князівства від польсько-угорських зазіхань. Опікувався князь і Православною Церквою, що не могло не привернути увагу владики Кипріана. Деталі цієї подорожі до Цареграду маловідомі, втім, відомі досі документи повідомляють про її результати. Так, збереглося свідчення польського історика Тадея Стецького про те, що Дмитро-Любарт отримав у дарунок від візантійського імператора Іоанна Палеолога в Константинополі часточку Хреста Господнього.«Dymitrem Lubartom, o ktorym polscy heraldycy twerdza, ze byl w wielkie wzietosci u cesara Paleologa w Konstantynopolu, od ktorego otrymal w darze ulamek Krzyza Swiatego…»,- читаємо ми у записі цього історика. А історик Орест Левицький свідчить навіть, що часточка дерева Животворчого Хреста Господнього була у Луцькій соборній церкві Іоанна Богослова ще на початку XVII століття.

Існує припущення, що саме від цього і пішла традиція розміщувати на гербі Волинської землі хрест, принаймні зображення Хреста як геральдичного символу Волині, відоме саме з часів останніх років правління Дмитра-Любарта.