Війна – як грім з сотнею вогнестрільних блискавок. Вона приходить туди, де її найменше чекають. Небо ніколи не буває чистим, коли в ньому літають чорні клуби болю.

Зараз війна – це явище звичне, бо ця відьма в чорному частий гість у наших домівках. Її пригощають кров’ю, запеченою  в гарячих точках, слізьми, пущеними з безпомічних батьків та кістьми, покладеними за свободу, здавалося б, вільної держави. Вона йде звідти голою, залишаючи свій «святковий» чорний одяг, як пам’ять про візит. Цю пам’ять неможливо стерти, викинути, забути. Вона лягає тоненькою чорною стрічкою у кутку на фото молодого, усміхненого бійця. Зачиняйте двері щільніше, інакше весь дім буде вічно мати запах гіркого диму.

Туди більше ніколи не зайде хлопчина і не скаже: «Мамо, я вже вдома». Там будуть лише сльози, страх і розпач. Стіни пам’ятатимуть все дитинство і юність молодого солдата, який більше ніколи не переступить поріг рідного дому. Скільки коштує його душа? Кілька пострілів, один вибух і море маминих сліз. Як може людина гинути від рук людини і не бути за це покараною? Матері ніколи не дізнаються імена вбивць своїх синів, а країна пам’ятатиме лише холодну статистику. Як це: бути 56 номером в списку полеглих за державу?

У кожного з нас є страхи. Але ми ж ніколи не боялись не прокинутись від обстрілів. Ми не боялись не повернутися додому і ніколи більше не побачити рідних. Ми часто не цінуємо життя, не усвідомлюючи того, що ми почуваємо себе комфортно кожен день, на відміну від тих людей, хто молиться, аби пережити ще одну ніч. Чому всі бояться відправлятися на Схід, бояться боротися за свою державу? Йти в АТО –  це вступати у бій зі смертю, а там завжди є і переможці, і переможені.

Добре жити тоді, коли це не твоя біда. Всі ми ходимо на роботу, в школу і вже не замислюємось, що в цей час якийсь солдат підірвався на міні, або стікає кров’ю від уламків “Градів”. Щодня вже холоднокровно і спокійно переглядаєш кількість загиблих і поранених в зоні АТО. Це не війна, це періодичні напади на захисників нашої держави. У нас вільна країна, землі якої залиті кров’ю, а в повітрі вже звично ходить запах смерті. Ми звикли до війни, до втрат, до смертей, до жорстокості. Ми пережили найгірше і досі чекаємо на благополучний кінець.

Війна– ненаситна і невблаганна. Вона не вибирає, а знищує усіх на своєму шляху. Вона – це як останній подих перед смертю, як хвороба, від якої немає ліків. Світ заражений нею, але всі ми віримо, що будемо колись здоровими.

 Злата МАКСИМУК