16-го березня  ми презентували нашу збірку «Голос війни» у місті Лева. Варто зауважити, що це – результат літньої школи для ветеранів АТО з однойменною назвою. В цю збірку увійшли історії, твори ветеранів цієї війни, волонтерів. Для когось, як і для мене, це був перший досвід. Хтось вже значною мірою відбувся як письменник і встиг видати власну книгу.

Цей проект став можливим  завдяки посольству Канади, фонду «Відродження» та завдяки самовідданій роботі колективу «Інтерньюз-Україна», зокрема його працівників – Ольги Кучер, Юлії Бабко, Дмитра Лавренчука та інших. А кошти, повірте мені, просто величезні. Часто я навіть сумнівався, чи не зайняв  місце більш достойної людини. Це було неймовірно: дуже багато цікавих авторів, журналістів, блогерів, які ділились своїми знаннями. І як результат –  у грудні збірку презентували у Києві, а 16-го березня – у Львові. У ці дні я заочно на сторінках своєї книги відвідав Париж з його книжковим салоном.

Львів зустрів як завжди привітно. Там я зустрів шкільних друзів: Біжана Шаропова, Ірину Цвілу, Ігора Верчука і Сергія Міщенка. Відвідав Храм Книги на Площі Ринок 9. Зустрів багато знайомих облич. Серед них – чимало побратимів.

Завдяки модератору Володимиру Ярмоленку все відбувалося у форматі неформального спілкування. Під час нього – багато питань і відповіді без пафосу та бравади. І як кульмінація цього перформансу – читання власних текстів. Свій текст я присвятив дружині. Це досі для мене важка тема. Десь всередині я не можу пробачити, що не беріг її і не приховував ретельніше серйозність ситуації. Читаю і на крайніх рядках горло зрадницьки стискає від хвилювання і спогадів.

Частинкою такого сокровенного для мене тексту поділюсь і з читачем.

«Я нічого не приховував. Ну от взагалі нічого. А потім вже і приховувати було нічого. І те що, поранений і що втратив надію. П’ять днів в повному оточенні під вогнем. З десятками поранених і вбитими, яких неможна було вивезти. І з неймовірним бажанням повернутись. Вирватись, вийти, виповзти.  Вона відчувала це в моєму голосі, в недописаних СМС. І сивіла… Десь там в подушку… А потім я повернувся майже з того світу. Точніше це вона мене повернула. Заради неї і сів у ту крайню в терміналі «мотолигу». Ні, я не пхався поперед всіх, хоча теж був поранений. Мій квиток лежав на ношах: це поранений, якого минулої ночі помилково не завантажили. Якби не він, я і не вийшов на вулицю. Коли ми його з матами запхнули в десантний відсік, ті наступні секунди для мене були як вічність. Відчинені двері, одне єдине місце. Позаду нікого, бо над головою – кулі, а гранати вибухають майже під ногами. Секунда роздумів – і я всередині. Напевно, тому що обіцяв, що зроблю все можливе, щоб вийти. Бо це тільки у фільмах молода вдова з двома дітьми – це сумно і красиво водночас. А в реальному житті ніфіга не практично».