«Наша сім’я була в середняках. Свиноматка,корова. І дітей десятеро. За колективізації у 1928 році батько першим записався в колгосп. Але через сусіда глухонімого,якому грамотний батько написав заяву про вихід з колгоспу,його посадили в тюрму на рік. Якщо забрали батька,то вирішили,що цю сім’ю треба розорити. Найперше прийшли забирати зерно. Усе забрали. Потім прийшли і забрали усе з хати: рушники,постіль – гола хата. Не було чим постелити дітям постелі і свиноматку забрали. А коли виводили корову з хліва,діти вбігли в хату і кажуть: мамо,вже повели корову. Мати злякалася дуже,у неї так запекло в голові,що вона залізла під стіл,шукаючи холодного місця,а тоді була долівка. На ранок уся була біла – посивіла. Бо це останнє,чим можна було харчувати дітей. А забрали свої чоловіки з села,був і уповноважений з району».
 
За президентства Ющенка про голодомор заговорили на повний голос. На той час у Мостовому ще були свідки тих подій. Їх розповіді записали,зокрема,і моя тітка Ольга,впорядкували у рукописну книгу. Їх прізвища,а також тих,хто помер у 1933 році,внесені до Книги пам’яті «Житомирська область»,що знаходиться у Музеї Голодомору в Києві. Ось окремі свідчення очевидців:
 
Ольга Яківна Кіняк: «Нас у сім’ї було дев’ятеро. Усе,нажите роками,забрали за день. Прийшли на подвір’я п’ять чоловік. Серед них і вчитель,правда,не нашої школи. Я і Павлик дивилися на все через вікно. Як виводили корову,Павлик затарабанив у шибку і закричав: не забирайте корову,бандити. Вчитель запитав: хто тебе навчив так казати? Не знаю що буде з цієї дитини,як виживе». А як настав 1933 рік,то стало взагалі неможливо. В хаті в колисці лежала маленька сестричка Вірочка – геть скелет. Хто відчинить двері,вона ручку простягає: «Дайте – дайте». А Павлик каже: як буде весна і потім вродять яблука,ми їх нарвемо,ви їх зварите і хлібчика спечете. А ми будемо їсти,їсти… Першою померла сестричка Люба. Гарно вчилась,була помічницею. Потім Вірочка. Тільки рік прожила. Накопала сестричка Катя картоплі молодої,подала Павлику,він взяв в ручку ту картоплину. Так з нею і помер».
 
У сім’ї моєї бабусі Ольги,теж помирали дітки у ті голодні роки. Першим Михайло – 14 років. Вирішив нарвати солодкого цвіту акації,а був знесилений і впав. Бабусю,якій було 4 роки,закривали в хаті,щоб ніхто не з’їв. Менший хлопчик помер,коли мати була на роботі в полі ,бо там давали якусь «баланду» і її треба було принести дітям. Вулицею їхала підвода,забирала мертвих. Баба Палашка просила того дядька: «Тільки не з’їш мого хлопчика!” Тоді не плакали,бо люди були як не при собі. У моїй родині пам’ятають розповідь про бабу Оксану,яка була вся опухша від голоду,то щоб не померла її трирічна донька,дала їй пляшку молока,посадила в поїзд: може хтось візьме і врятує. Сама чудом вижила,хоча вже й трави не було,усе їли. І потім багато років шукала в дитбудинках дівчинку,так і не знайшла.
 
Спогади Петра Андрійовича Стеценка (1916 р.н.,с. Мостове).
«Пам’ятаю,як шукали хліб. Усе перерили і знайшли хлібину у попелі,туди заховала мати. Батька викликали в сільраду,звідки повернувся синім. Ще зі злості розшили хату,що була покрита соломою. Сім’я залишилася під відкритим небом».
 
З покоління в покоління передавалася у нашій родині розповідь про бабу Свистючку,яка жила в Мостовому біля крамниці. Маленьку дівчинку батьки послали купити хліба,якого не виявилося. Тоді та баба покликала її,сказала,що дасть буханець. Коли дівчина не повернулася,батьки кинулися шукати. Хтось вказав,що бачив,як її вела Свистючка. З міліцією прийшли до неї,а дитя вже в бочках розчленоване. Відсиділа 10 років в тюрмі,повернулася додому,потім померла,але повз ту хату боялись і ми ходити.
 
Спогади Ольги Степанівни Дехтяренко.
« У нашому селі були факти людоїдства. Та ж Свистючка. У кожній хаті було 9 – 10 чоловік,виживали одиниці. Хіба ті,що їхали в Ленінград або на Західну Україну».
 
Батько моєї бабусі Ольги – Григорій поїхав в Ленінград і привіз мішок хліба. Про нього,його смак бабуся розповідала нам,внукам ,щоразу,коли бачила,що хліб валявся на землі. Для неї найсвятішим був хліб,вона його різала товстими шматками і завжди казала: «Це наслідки Голодомору». А ще розповідала,як після тих голодних років баба Палашка,її мама,коли сідали за стіл обідати,не могла проковтнути шматка хліба,згадуючи про голодну смерть своїх дітей.
 
Приїздив дід Григорій на Волинь міняти привезені з війни трофейні ковдри на продукти. Тут його гарно приймали,допомагали. Не думала моя бабуся,Ольга Григорівна Кращенко,що закине її доля у той край,люди якого допомагали її батькові,землякам з Житомирщини виживати. Після закінчення Верхівнянського сільськогосподарського технікуму направили на роботу на Волинь,у село Привітне Локачинського району. За тієї влади ніхто не запитував її про дитинство,голодомор. Таке слово ще не було популярним.
 
6 років як відійшла у засвіти моя бабуся Ольга Григорівна. Немає вже її сестри та брата на Житомирщині. Але є їх діти,онуки і є пам’ять про голодні роки: великий хрест на цвинтарі у Мостовому і прізвище Кращенко у Книзі Пам’яті в Музеї Голодомору в Києві. І таких прізвищ жертв Голодомору там тисячі. Про них треба знати.