Подумки озираючись у пам`ять,згадуєш,що Федір Степанюк по завершенні навчання на філологічному факультеті Луцького педінституту імені Лесі Українки – вчитель,згодом музейний працівник,а ще – автор низки мистецьких,краєзнавчих,історичних розвідок,які друкувалися в пресі Луцька і Києва,добірок віршів у волинських газетах. Він – один із засновників клубу «Діалог» у Волинській обласній науковій бібліотеці. А відтак – так само серед засновників і лідерів Волинського Руху,засновник і перший голова обласної організації Соціал-демократичної партії України (тоді ще без літери «о»).
 
Після смерті Федора Михайловича (Степанюк пишався тим,що його ім’я і по батькові – як у Достоєвського,чию творчість знав і любив) лишилося дуже багато ненадрукованого і невиданого – стоси рукописів (поезія,есеїстка,проза,дослідження про родину князів Радзивіллів)…
 
Білий колір снігу на гілках замість листя –
Хоч і не природний замінник…
Доведеться чекати нової весни,–
 
сподівався Федір у верлібрі «Слова,які влітку здавалися зайвими». Весна дві тисячі другого стала останньою в його житті. Тоді,25 квітня,коли,здавалося,так завчасу квітували сади,він востаннє всміхнувся,глянувши у здивовані очі сина Михайлика,який був поряд. До 17 грудня,коли б мало виповнитися п’ятдесят,залишалося трохи більше півроку. Федір Степанюк передовсім жив у світі книг. Напевне,як справедливо зауважив про нього Володимир Лис,таких глибинно-вдумливих,самовідданих читачів не буває.
 
Для мене Ф. Степанюк – передовсім людина Слова. Його поетичний доробок завше подивовував і мистецькою вишуканістю,і непідробною щирістю. Зрештою,Федорові поталанило і в творчості,як і загалом у житті,залишатися самим собою. Де б не працював,він ніколи не уявляв себе поза літературою. І постійно писав.
 
Згадуючи тих,хто відійшов у інший часовий вимір,Федір намагався зробити все,щоб їхні імена та діяння не канули в безвість. Це стосувалось і нашого спільного побратима Володимира Бондарука,й Миколи Черенюка,котрий очолював художній музей у Луцьку… До речі,саме в художньому музеї обдарування Федора Степанюка розкрилися якнайповніше. Він,у доброму розумінні,фанат справи,віддавався роботі сповна.
 
Федір Степанюк – завше у дзеркалі пам’яті. І як мистецтвознавець,і як поет… Усі його твори – це сповідь перед самим собою.
 
Нічого не гірше,не краще,
Не більше,не менше,ніж є.
Немає ні горя,ні щастя –
Одне існування твоє,–
 
у цих Федорових рядках – і нездоланна печаль,і неославлена вдячність Творцеві зажиттєву дорогу,й суворі реалії. Міцна кава,чай,дешеві вітчизняні цигарки… Федір так і не зумів навчитися щадити себе.
 
Всесвіт,миттєвість,життя,смерть,сон – незмінні атрибути його текстів. А ще (чине наймогутніше) – постійна осанна Красі та Любові:
 
Краще побачити,
Але у темряві відчуваю краще
не тільки жінку.
Яка порожнеча,
Яка незбагненність у смерті.
Життя,що наповнене
Навіть дрібницями,
Дурницями – справжнє.
Найбільше втілені
Біль і радість у жінці.
 
Федорова присутність відчувається повсякчасно. І в Старому місті,де він задивлявся в крайнебо минувшини,й у Волинській обласній науковій бібліотеці,де так тішився книгами,й у кав’ярні «Ласощі»,що на вулиці Лесі Українки… Він – у пам’яті нашій – тих,хто іще топче ряст чи то пак луцькі асфальт і брук.
 
З нагоди п’ятдесятиліття вже не вдалося потиснути руку Федорові Степанюку. Але водночас поталанило не розминутися з незнищенним відлунням його всесвіту,залишеного в слові. Як підтвердження – і книга його поезії «Просто жити»,яка побачила світ у видавництві «ВМА «Терен». Вона – візія неминучості повернення Поета. Перед кожним,хто бере до рук цю збірку,постає глибинно-філософський світ (чого варті хоча б такі вірші,як «Відчуєш і знаєш – повторень немає»,«Нічого не гірше,не краще»,«Пропасти безвісти в землі»,«Слова,які влітку здавалися зайвими»). Серед найзворушливіших текстів – ті,що присвячені дружині (Галинці,як ніжно називав Федір,справедливо вважаючи водночас і своєю Берегинею) та синові Михайлику.
 
Ще раз озираюся у пам`ять… Цей епізод закарбувався назавше. Під проливним холодним дощем ,прикриваючи полами благенького плаща загорнуту в папір та поліетилен картину,- енергійний,життєрадісний чоловік. Це Федір Степанюк. Здається,він аж сяє від щастя. Ще б пак – привіз до Луцька аж із Чернігова таку цікаву роботу Андроника Лазарчука. А що важка дорога? Ет,то – дрібниці. І він під акомпанемент дощу читає захопливу лекцію,запитуючи-дивуючись: «Як цього не розуміти?!».
 
Федір Степанюк жив у світі мистецтва і літератури. Годі нині знайти такого читача,такого інтелектуала. Він не вмів щадити себе. Як і не вмів напрацьовувати матеріальні статки. Сенсом існування було духовне. Впродовж ночей,заваривши міцного чаю,з дешевою цигаркою,осягав потаємно-незвідане,читаючи,пишучи. Він умів бути самим собою,зберігши в душі незахищену дитинність. Сподіваючись упорядкувати спогади і мистецтвознавчу спадщину Миколи Черенюка,навряд чи міг відчувати,що і його дні полічені. 25 квітня 2002 року Федора Степанюка (п’ятдесятиліття зустрів би через півроку – 17 грудня) не стало. Він залишився хіба у прихистку пам’яті.
 
«Федір працював і в Луцьку,і в селі Тур Ратнівського району. Займався й політикою – був секретарем крайової організації НРУ. Він по-справжньому знайшов себе саме в картинній галереї,- згадує вдова Галина Степанюк. – У нього було тисячі ідей. Така любов до життя… А ще – відчуття обов’язку перед славетними. Тому й він зініціював реставрацію портретів родини Радзивілів. Тому й не щадив себе. Повертав волинянам Караффу-Корбут,Шмакова,Фаллата,Хасевича,Кульчицьку,Блажейовського… Коли Федір захоплювався,у нього палали очі. Тоді,здавалося,за ним можна було іти на край світу».
 
Федір Степанюк не вписувався у традиційні стереотипи. Він,уникаючи спокус псевдослави,володів здатністю відчувати-бачити істинне. І жити. По-справжньому.
 
І ТАК ЖИВЕ
 
Пам‘яті Федора Степанка
 
Сліпила тьма.
Вели шляхи в безвихідь.
Сварили
Телефон і телевізор.
Із друзів звично
Залишались книги,
Коли печаль і відчай
Душу гризли.
Вдень танцювали злидні,
Взявшись в боки.
Вночі безсоння
Реготало ридма.
Благав (не смів просити):
«Дайте спокій» –
Душили і свої,
Й чужі все біди.
Вдень відверталося
Від сонця небо,
Вночі
Від полум‘я листочків –
Свічі.
Не здатен утекти,
Пішов у себе
І так живе,
Схилившись
На промінчик.