9 лютого лучани скромно пошанували 136-ту річницю від дня народження сенаторки Олени Левчанівської,іменем якої у Луцьку названо невеличку вулицю,що веде до Старого ринку і яка в радянські часи носила ім’я командира диверсійного загону НКВС Дмитра Мєдвєдєва. Під час цієї імпрези прозвучала слушна думка: встановити пам’ятний знак на честь відомої волинянки,яка попри те,що в її жилах текла і польська,і німецька,і українська кров,у непрості для українців часи,а саме у 20-их роках 20 століття,стала на захист громадянських прав українців. Широкий загал справді мало що знає або геть нічого не знає про цю мужню жінку. З кожним роком її ім’я поволі припадає пилом історії,хоча волиняни мають гордитися,що їхня земля народжувала таких українців з великої букви,як сенаторка Левчанівська.
 
Предок Левчанівських був скарбником Богадан Хмельницького
 
Неподалік Старого ринку через дорогу від парку у скромній кімнатці комунальної квартири обшарпаної ще польської двоповерхівки понад шість десятиліть прожила донька пані сенаторки — відома луцька фотоаматорка,краєзнавець Ірина Левчанівська. Вона відійшла у вічність у 2011 році,не доживши до свого сторіччя два роки. Ця непомітна жінка пропрацювала до пенсії продавцем книг і газет. І саме завдяки своїй непомітності їй вдалося загубитися у сірій масі радянського люду,де щупальця каральної машини її не дістали. Напевне,так мало бути,інакше ми ніколи не дізналися багато чого ні про сенаторку Левчанівську,ні про дивовижну історію цієї родини,таємницю якої стільки десятиліть оберігала Ірина Олександрівна у своїх сімейних архівах.
 
Мені випало побувати у її кімнатці,де все,абсолютно все дихало історією. Колись вони з татом займали всю квартиру,але влада їх потіснила,бо немає чого розкошувати. Так вона і залишилася на все життя у цих чотирьох стінах,де здавалося,зупинився час: старовинні шафи,стелажі,уставлені до стелі книгами,старі фотографії,портрети Лесі Українки,Шевченка і навіть припала пилом гітара,на якій у молодості грала пані Ірина. А ще була купа коробок,ніби господиня збиралася кудись виїжджати. Так і було: Ірина Олександрівна мала переїздити в нову двокімнатну квартиру,яку виклопотали для неї з допомогою академіка Миколи Жулинського. А вона ту квартиру подивилася,обміряла — не стають усі речі туди. І відмовилася. Пропонували викинути кілька шаф,та тільки як їх викинути,коли ці речі — свідки історії не лише її життя,а всього великого роду Левчанівських-Гродзінських?! Кожна річ тут — згадка про дорогих їй людей,насамперед про тата і маму. Бо у житті нікого ріднішого,крім них,у неї не було. На момент нашого знайомства самотність господині прикрашав лише неслухняний кіт Ларик,який вже кілька разів падав з балкону,але щораз повертався додому…
 

 
Про свій рід ця дивовижна жінка знала все. І про якогось прапрадіда в квадраті,який служив у театрі графа Шереметьєва в Останкіно механіком сцени,і якмй своїми золотими руками заробив грошей стільки,що викупив себе і родину з кріпацтва. Інший прадід по дідусевій лінії був поляком,брав участь у листопадовому повстанні й пораненим потрапив до Прусії,де й домішалася до польської пруська кров. Дід-лютеранин заради свого другого кохання Тані Пряхіної,спадкоємиці того самого театрального механіка,перейшов у православну віру й від німецького його походження залишилася лише частка «фон». Так Карл став Карпом,хоч і писався «фон Гродзінський». А ще дід оберігав родинний герб — білого лебедя на малиновому тлі. Прийнявши російське підданство у 1895 році. Карпо фон Гродзінський узяв у вільнюському банку позику на 99 років і купив неподалік Луцька 523 десятини землі. Так Гродзінські звили родинне гніздо у Линеві тодішнього Володимир-Волинського,а нині Локачинського району. Термін погашення позики закінчувався у 1994 році. Коли енкаведисти у 1940 році арештували доньку Карпа Гродзінського Олену Левчанівську,а нова влада реквізувала у Левчанівських залишки родинного обійстя,із вільнюського банку прийшло повідомлення,що треба сплатити відсотки за кредит…
 
Ірина Олександрівна дослідила також ще одну гілку свого генеалогічного дерева і довела,що засновником роду Левчанівських,який бере свій початок з 16 століття на Чернігівщині,є хорунжий Михайло. І навіть був документ,який засвідчував,що один предок Левчанівських був скарбником у самого Богдана Хмельницького.
 
«Ви були російськими громадянами,але ніхто не відбирав у вас права називатися поляками…»
 
А ще вона оберігала все,що було пов’язане з мамою. Її український костюм,в якому вона грала в сільському театрі,її «Кобзар» 1918 року,і багатющий сімейний фотоархів. Батьки пані Ірини захоплювалися фотографією,тому їхня єдина донька Ірис теж не могла не полюбити фотоапарат. Ми гортали з пані Іриною альбом за альбомом —і перед очима ніби кадри кінохроніки: 1905,1915,1917. .. Серед безлічі родинних фотографій дивували прозаїчні сільські пейзажі,зроблені в рідному Линеві: ось жінки сіють буряки,ворушать сіно. Ось симпатичні молоді селянки вишикувалися перед камерою пані як справжні акторки,а тут — група сільських музик,селянське весілля з дружками. Навіть по фотографіях можна було зробити припущення,що пані Олену линівці поважали й любили. Бо й вона не гордувала перед ними. Разом із братом Михайлом Олена навчали сільських дітей грамоті,віддавши під клас велику залу свого будинку. Завдяки їм щорічно майже дев’яносто дітей (і не лише українських) навчалися писати,читати й оволодівали основами наук. Викладали у своїй ніде не зареєстрованій школі,звичайно,українською мовою .
 
— Мама з татом брали активну участь у роботі «Просвіти»,ще живучи у Ковелі,де головою тамтешньої просвітянської організації був брат Лесі Українки Микола Косач. Мама здобула непогану освіту,знала німецьку,французьку,італійську мови,окрім слов’янських. А ще вчилася у Лепцігській консерваторії. Та змушена була повернутися у Линів,щоб допомагати мамі вести господарку. А тато мій,Олександр Митрофанович,навчався у Петербурзькому електротехнічному інституті,— згадувала Ірина Олександрівна. — У 1922 році були перші вибори до Сенату. Згідно закону,кількість представників від національних меншин визначалася пропорційно кількості населення,що представляло цю меншину. Першими у списках були українці,інтереси яких мали представляти 5 делегатів. Вийшло так,що й шостий делегат міг пройти. Запропонували татові,а він відмовився. А мама каже: « Запишіть мене. Виберуть — добре,а ні — то переживу. Невелика біда» І за неї проголосували. Так вона п’ять років від Волині була єдиною жінкою-сенаторкою.
 

 
Ставши сенаторкою,Олена Левчанівська мала мужність сказати із трибуни Сенату правду,яку польська влада не воліла чути: «Не такий далекий той час,коли ви й діти ваші мусили вчити свою релігію у чужій мові,коли вас хотіли зрусифікувати. Чи ви так хутко забули про це? Чи,може,хочете помститися за ті кривди,що зробила царська Росія? Але,панове,ви забуваєте,що не ми вас гнобили,а царський уряд гнобив вас і нас разом,і нас гірше,бо тут,на вашій землі,у Варшаві,ви мали хоч приватну,та свою школу,своє право — чого нам царська Росія не давала. Ви були російськими громадянами,але ніхто не відбирав у вас права називатися поляками…»
 
В архіві Ірини Олександівни зберігалися багато вирізок із тодішніх газет,журналів,архівних довідок,що розповідали про діяльність сенаторки Левчанівської. Вона,будучи членом Комісії закордонних справ ,брала участь у багатьох міжнародних форумах,де відстоювала інтереси національних меншин і представляла європейській політичній еліті реальну ситуацію становища українців у Польщі. З її вуст Європа дізналася,що у Польщі,де проживало 7 мільйонів українців,ліквідовуються українські школи,руйнуються православні храми,що на 85 відсотків українського населення припадало лише 494 школи і 600 польських шкіл. Своїм авторитетом пані сенаторка посприяла також визволенню з польських тюрем ув’язнених членів КПЗУ.
 
Сенаторка Олена Левчанівськаз робила для України та українців більше,ніж деякі українці нині в Українській державі
 
Наївно було сподіватися,що така людина з такою українською позицією не потрапить у поле зоре радянської репресивної машини і що радянська влада їй це пробачить. 1939 рік застав Левчанівську у Линеві,де вона удвох із донькою (чоловік тоді жив і працював у Луцьку) вела господарство і не хотіла їхати до міста. Після золотого вересня,коли прийшли «визволителі»,у ш,але сіно для неї доводилося красти зі своїх стіжків,що стали колгоспними.
 
— Десь місяць нас ніхто чіпав. Потім маму викликали у Горохів,з нею довго розмовляв начальник міліції,розпитував про все. І про те,кого вона із тюрем більше звільняла — націоналістів чи комуністів? Заспокоїв,казав,що ніхто нас не зачепить. Живіть і не переживайте. А вже у грудні у Линів приїхали енкаведисти,провели обшук,склали протокол,мама ще їм допомагала. Реквізували срібні монети,золоті ланцюжки,брошку,два фотоапарати,платівки патефонні. Паперів і книг навіть не зачепили. Напевне,не вміли читати,— робила своє припущення Ірина Олександрівна. — Маму забрали до Горохова. Там вона сиділа три тижні. Потім перевезли до Луцька…Скільки не ходили до слідчого. Відповідь одна: «Ведется следствие». Вона передала мені листа через охоронця,в якому писала,що начальник міліції обіцяв мене не чіпати,щоб я не боялася. Але я вже бачила,як один начальник свого слова дотримав… Мама ще в Горохові мені казала,щоб я їхала до Линева,зібрала речі,продукти і виїхала з села до Луцька,до тата. Так я і зробила. І за п’ятдесят літ в селі я більше не була жодного разу. Просто не могла. Мені здається,що хтось із місцевих щось написав на маму. Інакше чому все так різко змінилося? Нас з татом справді не зачепили. Думаю,мама на допитах відмовилася від нас,щоб порятувати. Сказала,що з чоловіком давно не живе,бо тоді вивозили цілими родинами. А нас не зачепили. 30 травня 1940 року я бачила маму востаннє. Це було на вокзалі…Минуло стільки літ,а я ніби зараз бачу той потяг,забитий арештантами,що гуркотів від вокзалу у безвість. Бачу той перон,і той вагон,де сиділа мама…
 
На довгих п’ятдесят літ ім’я Олени Левчанівської кане у лету. Але дякуючи її єдиній доньці ми таки дізналися про цю мужню жінку,українку по духу,хай і не за паспортом. Олена Левчанівська на момент моєї розмови з Іриною Олександрівною (а було це у 2001 році) була ще не реабілітована. На запит доньки обласна прокуратура відповіла «при перевірці матеріалів кримінальної справи та інших даних про її засудження не встановлено». За документами вона проходила як польська сенаторка і громадянка Польщі. Куди зникли всі архіви — ніхто не знає. Хоча у 1994 році прокурору Польщі було передано з Москви списки розстріляних 3435 українців,підписані 24 квітня 1940 року. У них О.К. Левчанівська значиться під номером 43-3—37. Перша цифра означає,що в’язень з Волині,«3» позначалися розстріляні,37 — порядковий номер. Пані Ірина робила припущення,що її маму розстріляли в Биківні. Та їй так і не судилося покласти квіти на її могилку. Від мами вона успадкувала любов до фотографії,котів і всього живого. І,звичайно,до України.
 
Парадоксально,але факт: сенаторка Олена Левчанівська,громадянка Польщі,в жилах якої текла польська,німецька і російська кров,зробила для України та українців більше,ніж деякі українці нині в Українській державі,маючи таке ж «сенаторське» посвідчення. Бо думала про українців,про їхні інтереси,а не про свої мільйони під матрацами…