Інтернет-хроніка учорашнього дня рясніє інформацією про святкування Дня пам’яті і примирення та Дня Перемоги над нацизмом.  Вони  про те, що Президент України Петро Порошенко вшанував пам’ять загиблих у Другій світовій війні на Площі Слави у Києві, наголосивши, що «Україна не планує «приватизовувати» перемогу над нацизмом, як це робить Росія, але й не дозволить применшувати подвиг пращурів, їхній внесок у перемогу». Водночас, є повідомлення, що біля монументу Вічного вогню у нашій столиці виникла сутичка між учасниками маршу «Безсмертний полк» та проукраїнськими активістами. Не обійшлося без сутичок в Одесі і Дніпрі. Обговорюється і думка, що День перемоги може стати чужим в Україні. І тут виникає питання: а як же бути з впертою, хай може і не достеменно точною, інформацією про те, що в  рядах Червоної Армії воювало майже 7 млн мешканців України, тобто приблизно 23% від загальної чисельності збройних сил СРСР. Загалом, у Другій світовій війні загинув кожен п’ятий українець.

Кореспондент газети «Saturday Evening Post», відвідавши в 1945 p. Україну, з жахом написав: «Те, що дехто намагається зобразити як «російську славу», було, насамперед, українською війною. Жодна європейська країна не постраждала більше від глибоких ран, завданих  своїм містам, своїй промисловості, сільському господарству, людській силі».

Українці воювали проти Німеччини і в складі інших армій та військових частин, зокрема, багато з них служило в американській й канадській армії (в останній їх нараховувалося 40 тис.). Вони воювали і у французькому Русі опору. Тисячі українців служили у польській армії генерала Владислава Андерса і брали участь у військових діях на британській стороні у Єгипті, Лівії й Італії. Також західні українці становили 2% складу польської дивізії ім. Тадеуша Костюшки та 70% чехословацької бригади генерала Людвіга Свободи.

За участь у Другій світовій війні близько 2,5 млн українців нагороджені орденами і медалями. За виняткову мужність 2 тисячі удостоєні звання Героя Радянського Союзу. Тричі героєм СРСР став льотчик Іван Кожедуб, двічі героями – 32 українці.

Ще важче усвідомити думку про те, що День перемоги може стати чужим в Україні, якщо донині, хай їх і не багато, живуть люди, які пам’ятають і війну, і шукають могили загиблих солдатів. Адже, ще полководець, хоч і російський, Олександр Суворов сказав, що війна вважається закінченою лише тоді, коли поховано останнього солдата.  До цих слів можна лише додати: і якщо усі могили полеглих не будуть безіменні і про них знатимуть рідні. Напередодні 72-ї річниці перемоги над нацизмом в урочищі Мар’їна Люблинецької об’єднаної територіальної громади перепоховали 25 останків воїнів, які загинули під час Другої світової війни. Вони  були виявлені під час пошукових робіт на території Ковельського, Турійського, Луцького, Старовижівського районів і ексгумовані членами пошукового загону «Відродження» археологічно-патріотичного пошукового об’єднання «Дніпро Україна». За словами  командира пошукового об’єднання Вадима Дорофєєнка, вдалося ідентифікувати одного військовослужбовця. Знайшли родичів загиблого солдата з Хмельницької області. Молодий хлопець 1922 року народження мав наречену Анну, в 1944 році призивався до армії, через три місяці безвісти зник в боях під Ковелем. Дівчина чекала 70 років, а три роки тому померла.

Через 65 років після війни знайшла могилу батька Никанора Зінкевича його донька Серафима. До Локач, де вона проживала, похоронка прийшла  у 1945-му. Через відому за радянських часів бюрократичну тяганину надовго затягнувся цей пошук. Дружина так і не дочекалася звістки, а донька побувала у невеличкому польському містечку Цибинка на кордоні з Німеччиною на великому цвинтарі радянських солдат і офіцерів, які загинули в боях на підступах до Брандербурга. Там є могила за номером 286 і на ній викарбовано прізвище – Никанор Зінкевич. Дай Боже, щоб ми не пізнали відчуття людей, які за багато десятиліть знаходять могилу рідної людини.

Чи можна викреслити із пам’яті  жителів села Привітне Локачинського району імена 38 привітненців, які загинули на фронтах Другої світової війни. А вона до них прийшла 25 червня 1941 року разом із фашистськими військами. На примусові роботи в Німеччину було вивезено 117 сільських хлопців і дівчат. Серед них і мого дідуся—Кондратюка Григорія Потаповича. Про ті роки він, як був живий, згадував часто. І не лише тому, що зазнав там усього: і голоду, і холоду, і роботи в неволі. Ще й тому, що відколи Німеччина компенсовувала гроші колишнім остербайтерам, приїзджали до нього за свідченням ті, хто був разом у фашистських таборах.

Вистачило мужності колишнім німецьким солдатам з округу Детмольд, яких об’єднав ветеран війни Карл Герман Крог, через 50 років після закінчення війни перемогти глухість душі своєї і зрозуміти  та вмістити в собі чужу душу, щоб простягнути руку колишньому радянському солдату, вибачитися за діяння тієї, гітлерівської влади, за якої вони були лише гвинтиками в механізмі. І спільно спорудити у Ковелі пам’ятник усім жертвам Другої світової війни.

…У ці дні на урочистостях з нагоди Дня пам’яті і примирення та дня Перемоги над нацизмом промовці  бажають, щоб війна не повторилася, щоб не було безіменних могил. На жаль, на Україну вона прийшла знову майже через 70 років. Ще знаходимо поховання і могили тієї війни, як у багатьох селах Волині з’являються нові, теперішньої війни, і тих, хто повертається з війни на Сході України, так і називають –теперішні ветерани війни. Це не аналогія, це інша війна. І тим страшніше.

Кононенко Ольга