Звісно,при цьому традиційно оповивши трагічні обставини туманом брехні. Так,Ярослав Галан був свого часу комуністом,членом КПЗУ,яку за проукраїнські настрої ще у серпні 1938 року було ліквідовано виконкомом Комінтерну згідно з вказівкою Йосифа Сталіна. Так,він сподівався стати й членом ВПК(б),але загинув,будучи в статусі «кандидата в члени». І ще один момент: він ще при житті (прочитаймо його листи,«сповідь» у щоденнику) був «убитий»,бо знав і про долю першої дружини,знищеної радянськими карателями,і відчував пекельні муки совісті за зраду свого народу,зрештою – самого себе,коли оббріхував національно-визвольний рух і Церкву.
 
«З малих літ,- говорив Галан,- життя не було ласкавим для мене. Доводилося здобувати освіту самотужки,бо грошей на те не було. Часто доводилось бігти на вокзал,і,коли прибували вагони з вугіллям,розвантажувати за мізерну винагороду. Зморений повертався додому. Потім заробляв на життя грою на скрипці». Та найбільшу «неласку» до себе виявив не хтось інший – сам талановитий прозаїк і драматург. А водночас – підступно-підлий памфлетист,який плював у душу свого ж народу.
 
Очевидно,мав рацію письменник Тарас Мигаль,який зазначав: «У творах Ярослава Галана залишилася тільки частина індивідуальності автора. Але повного уявлення про внутрішній світ,звички,симпатії і захоплення не знайдемо». Однак спробуймо здійснити принаймні побіжний екскурс у так звану волинську частину його життєпису.
 
По завершенні навчання в Ягеллонському університеті (Краків),міністерство релігійних віросповідань і народної освіти задовольнило заяву Ярослава Галана,датовану 22 жовтня 1928 року,і дозволило викладати у Луцькій приватній гімназії імені Лесі Українки «польську мову як головний предмет і руську мову як побічний». Правда,учителювати в Луцьку Галан почав ще першого вересня. Тут він мав нагоду спілкуватися з відомим майстром слова та лікарем Модестом Левицьким,який також викладав у гімназії.
 
Якою була для Галана волинська столиця? Звернемося безпосередньо до тексту самого письменника – памфлету «В Луцьку,місті воєводському»: «За рік один довелося побачити стільки гидкого і смішного в гидоті,стільки малих,підлих і затурканих душ,стільки панського і лакейського хамства». Чому так багато негативу в Галановому спогаді,так і залишиться таємницею. Адже велося йому в Луцьку непогано. Як зазначав Володимир Замлинський,«з учителів Луцької гімназії більшої заробітної платні,ніж Галан,ніхто не отримував». Мешкаючи неподалік колишньої єврейської гімназії (нині у цьому приміщенні – педагогічний коледж),Ярослав Олександрович щоранку прошкував до корпусу гімназії,що поряд із колишнім кінотеатром «Батьківщина». «Середнього росту блондин з мужнім,вольовим обличчям,- розповідав Богдан Дудикевич,який,як й Галан,перебував у лавах КПЗУ,- здобував симпатії всіх,хто познайомився з ним».
 
Влітку 1929-го він відпочиватиме під час канікул у селі Березів-Нижній,що в колишньому Яблунівському повіті на Станіславівщині (Івано-Франківщині). Тут 11 серпня візьме шлюб з Ганною Геник. А коли невдовзі приїде до Луцька,то взнає,що став одним із тих,кого «викреслено з реєстру працівників». І 19 серпня він уже проситиме дирекцію гімназії виплатити «відшкодування в висоті трьохмісячної пенсії». А ще констатуватиме: «Одночасно прошу про якнайшвидше полагодження справи,бо з причини пізнього я не можу вже отримати в цьому навчальному році заняття і таким чином лишився без хліба». Як згадував згодом Антон Геник-Товстюк,«коли Ярослава Галана звільнили з посади вчителя Луцької гімназії,він приїхав до Березова-Нижнього до батька його дружини Аннички Геник». До речі,Ганна Галан (Геник) 1932 року виїде до УСРР на навчання,а 1937-го її,студентку Харківського медінституту,за фальшивим звинуваченням у шпигунстві заарештували й невдовзі стратили.
 
Зазвичай про Галана пишуть як про комуніста. У КПЗУ він перебував із 1924 року. Але після ліквідації Комінтерном Компартії Польщі ( і відповідно КПЗУ) він ним не був. У щоденнику (запис від 29 липня 1949 р.) він зазначить: «17 червня я був прийнятий первинною парторганізацією в кандидати партії».
 
Звичайно,Галанова вдача – ілюстрація до перипетій долі егоцентричної людини,зацикленої на власному «я». У листі до артистки Ніни Камінської (кінець 1946 року) він зізнається: «Поки що уцілів і тимчасово ходжу праведником серед місцевої плеяди наклепників,пошляків,опорочувачів,сіячів усілякої гнилі і їм подібних типів. Нічого,можна жити. До речі,може,Ви мені порадите,як писати до «Перця»,щоб не бути при цьому пошляком і скалозубом? Я бачу поки що один лише вихід: повиривати собі зуби…». А в листі до письменниці Агати Турчинської (11 березня 1948 року) він підпишеться «безталанний Ярослав». Відтак 27 квітня звернеться до неї: «Пишете про «славу»! Що ви,жартуєте? Теж мені слава! Від такої «слави» із ласки… хочеться заритися під перину».
 
Галан,очевидно,інтуїтивно відчував: смерть поряд. Режим уже сповна використав його,до яничарського радянського корита рвуться ще продажніші,підступніші людці з письменницькими статусами. У щоденниковому записі,датованому 3 червня сорок дев’ятого,нарікатиме: «Почуваю себе щораз гірше…Важко бути оптимістом». А 9 червня запише: «Діється щось неймовірне. В моєму житті немає тепер ясного промінчика,немає дослівно нічого,що б могло викликати хоч би тільки слабку усмішку. Самі прикрощі і самі невдачі. І це не тільки в мене: немає людини,яка б сказала мені щось радісне,щось,що дозволило б мені радіти,принаймні,з радості інших. Кожне їх слово отруєно болем,невірою і розпачем».
 
24 жовтня 1949-го,на 48-му році життя (народився 27 липня 1902) Ярослава Галана вбили в робочому кабінеті. Як значиться у Вікіпедії,«смерть спричинили 11 ударів сокирою по голові,причому більшість з них були нанесені вже після смерті. Василь Кук,командувач УПА та сучасні дослідники припускають,що замах організували співробітники МДБ з метою дискредитації націоналістичного підпілля».
 
Зрештою,це була тільки остання крапка в трагедії людини,яка зрадила себе і свій народ. Після смерті радянська ідеологічна машина спробувала ще «розкрутити» це ім’я. Однак наразі не залишилося жодного пам’ятника,жодної меморіальної дошки (у тому числі – в Луцьку) Ярославу Галану. А останню вулицю,яка носила це ім’я,перейменували в червні 2016 року на вулицю Романа Шухевича. Промовисто.
 
Та забуття – це не покара. Тим паче,для того,хто морально вбив себе ще до фізичної смерті. Однак він усе-таки назавше залишиться в пам`яті народу. З тавром зрадника. Не тільки України,а й самого себе.