Стою на зупинці маршрутки й мимоволі чую розмову двох чоловіків старшого віку. Як завжди, сперечаються про політику. Де ще почуєш найзапекліші політдебати, як не в громадському транспорті? Хіба що на телеекранах, але там все не по-справжньому, награно, а тут народ ріже правду-матку без брехні й без прикрас.

—Ніхто українцям не завдав більше шкоди, ніж самі українці! І ви не переконаєте мене в іншому. Один поперед одним вміємо вихвалятися: ми такі розумні, такі роботящі, ми такі… А як до діла
дійде — пшик виходить. Склади з боєприпасами рвуться — винного враз знайшли. Президент винен. Бо в нього день народження і це йому такий «подаруночок» підсунув Путін. Навіть якщо і Путін,
допустимо, але чого ж ти один поперед одним аж захлинаєшся від радості й руки потираєш? Це ж не Порошенку нашкодили, а нам з тобою. Державі й армії збитки які колосальні, а ми, як дурники,
підсміюємося.

—Бо порядку немає в країні, тому й склади рвуться. За совєтів такого не було! — намагався заперечити дядькові його співрозмовник.

—А може й було, ви звідки знаєте? Вам що, все показували по телевізору? У нас війна іде. І рватися може все: склади, рейки, будинки. Дякуймо, що до нас це все не докотилося.

Шкода, не дослухала розмову, під’їхала моя маршрутка. Але довго ще перебувала під враженням. Виявляється, якими ж мудрими можуть бути наші люди. І куди та мудрість дівається, коли треба
робити вибір: взяти 200 гривень на виборах чи не взяти? Складна моральна дилема. Якось мій знайомий попросив одного сільського дядечка, який прийшов попитати, коли ж «лучче жити будемо» і зізнався, що теж брав гроші від кандидата, поділити 200 гривень на 1825. Бо обираєм народного обранця на 5 років, а це 1825 днів».

Коли він прикинув, що продався менш, ніж за одну копійку в день — тихенько ретирувався, соромно стало. «Я давно вже відкрила, що людей легше змусити плакати чи ахати, ніж думати». Ці слова лідерки Ізраїлю Голди Меїр — ніби про нас сьогоднішніх.

Ось такі ми — і мудрі, і не дуже. Через те так легко маніпулюють нами політики. І разом з тим — дивовижні. Пожежа на військових складах в Калинівці вкотре продемонструвала, як виросло наше
громадянське суспільство, як дух взаємодопомоги, народжений Майданом і примножений на війні, продовжує творити дива. Вже через дві години після перших вибухів волонтери, організовані
через соцмережі, почали своїми автівками вивозити наляканих мешканців із зони страшного лиха. Серед ночі потерплілим надавали прихисток у своїх домівках геть незнайомі люди.

Самоорганізація, гідна поваги, і про хату українську,що завжди була скраю — це вже не про нас. Дивлячись ці вражаючі кадри з Калинівки, подумалося: от би так самовіддано й організовано взятися нам ще й за розбудову своєї держави… Відкинувши політичні взаємопоборювання, інтриги, кулуарні війни, відставивши власні інтереси на другий план, підставити у важку хвилину своє плече Україні, землі наших прадідів і правнуків, сподіваюся, теж.

Як підставляли євреї своє плече Ізраїлю, що виріс у пустелі майже 70 років тому. Як же треба було любити свою новонароджену державу, щоб не шкодувати для неї ні своєї праці, ні свого багаства, ні життя. Євреї різного достатку віддавали на потреби молодої країни навіть золото, знімаючи прикраси з вух і рук. І диво сталося: в умовах постійної війни практично з нуля цей народ зумів
збудувати процвітаючу державу на землі своїх предків після 2 тисяч років блукання по світу. Бо у нього не було альтернативи.

Як казала один з перших лідерів Ізраїлю, п’ятий прем’єр-міністр Голда Меїр, песимізм — це розкіш, яку євреї не можуть собі дозволити. В України сьогодні теж немає альтернативи. Ми або вистоїмо у двобої з Росією і збудуємо європейську державу, або нас знову поглине північний сусід й існування українців як нації опиниться під великим знаком питання. Чи усвідомлюють це наші політики, які навіть перед розстрілом не здатні об’єднатися? Згадайте, з якою надією після Майдану ми голосували трохи за нових і трохи за старих, сподіваючись, що смертельна загроза над Україною змінить їх. Не може не змінити, якщо люди здоровомислячі і хоч трохи дбають про свій народ, про країну. Та війни, виявляється, замало, щоб їх змінити. Популісти і політичні банкрути, які відчули смак влади, продовжують каламутити воду й збурювати суспільство, замість того, щоб його об’єднувати, додавати сил і віри, а не сіяти всепоглинаючий песимізм. «Все пропало!» — головний меседж тих, хто прагне реваншу будь-якою ціною І чим гірше країні живеться —тим більше у них шансів «ощасливити» народ своїм поверненням.

Українці вже заплатили велику ціну в цій війні за справжню незалежність України від Москви, за свій історичний вибір. Не лише молоде покоління українців кладе сьогодні на олтар української
державності свої життя на сході. Навіть бабці-пенсіонерки віддавали свою пенсію, щоб купити бронежилет для українського солдата у 2014, коли наше військо було голе-босе. Таке не
забувається. Народ годував армію, одягав, озброював, аби тільки вистояти. Невже такий народ не заслуговує на державу? Тепер, коли армія стала боєздатною, коли вона готова дати гідну відсіч ворогові, треба боятися самих себе більше, ніж ворога зовнішнього. Щоб не наробити дурниць, не піддатися на провокації, яких на кожному кроці хоч греблю гати. Не забуваймо, що війна триває на різних фронтах. І для ворога головне — щоб українці перестали бути єдиними, щоб не довіряли владі і все піддавали сумніву. Не доведи, Боже, зануритися в атмосферу тотальної недовіри, як було це в далеких 40-их, коли Українська повстанська армія в умовах суцільного зрадництва виборювала для України хай ефемерну, але незалежність, воюючи в оточені комуністичних режимів Східної Європи. Це була епоха героїзму і зрад. Не хотілося б проводити історичні паралелі, але й сьогодні в Україні вистачає  першого, і другого.

«Найбільше нашу силу і єдність перед лицем ворога підривають недовіра між народом і владою, несправедливість, брехня, бідність чесних людей і багатство злодіїв», — сказав в одному зі своїх
інтерв’ю легендарний комнадир УПА Мирослав Симчич, якому земляки за життя встановили пам’ятник в Коломиї. Все це, на жаль, маємо зараз. Коли нам казали, що буде важко, що маємо пройти шлях шокової терапії, яким пройшли поляки, ми погодилися терпіти.

Рік, два, три. Але далі має бути трохи легше. Крок за крок, рік за роком, але легше. Чи відчули українці це полегшення? Поки що ні. Інфляція та ціни на найнеобхіідніше оптимізму не додають. Як
тільки щось стається «не так», мене мої домашні починають підколювати: «Ти ж голосувала за свого Порошенка!». Так, голосувала, і не тільки я, а ще майже 10 мільйонів українців. Чи правильний тоді, в 2014, зробили ми вибір — покаже час та розсудить історія. Врешті-решт, маємо навчитися поважати вибір одне одного, навіть якщо він комусь не до вподоби. Інакше весь час будемо товктися в революціях і на майданах.

Попри негатив, попри сумніви і зневіру, але наш український човен потроху пливе у потрібному напрямку. Українцям обіцяли, що вони їздитимуть до Європи без віз — це вже реальність. Як не бісилися москалі, мовляв, «вряд ли вам дадут безвиз, у вас такое творится!». Отримали новий Закон про освіту. На черзі вже цього тижня — обіцяні судова та пенсійна реформи. Ще тривають дискусії довкола медичної. Боротьба зі злодіями та корупціонерами викликає двояке відчуття й нагадує змагання Дон Кіхота із вітряками. Багато інформації про арешти й затримання, але дуже мало судових процесів і реальних вироків. Шалений супротив зустріло створення антикорупційних судів, чого вимагає від України міжнародна спільнота. Та найгарячішим буде розгляд нового закону про
реінтеграцію Донбасу, проект якого обіцяють внести на розгляд Верховної Ради вже наступного тижня. Тільки б знову не взяв гору популізм, в які б одежі він не зодягався. Питання про введення
миротворців на Донбас, яке має розглянути ООН, може стати одним із реальних кроків до встановлення миру в Україні, якого всі ми чекаємо понад три роки.

На завершення — новий гуцульський анекдот, який став популярним у соцмережах: помирає старий бандерівець і просить синів, щоб берегли, як могли… Путіна.
—Батьку, чого Путіна?! Та він… на нас війною, він…
—Ніщо так не об’єднує, Україну, діти мої, як Путін, — каже старий.
У кожному анекдоті є доля правди. Хочеться дожити до часів, коли українців об’єднуватиме не лише Путін…

Ніна РОМАНЮК