Я не розумію багатьох речей у житті. І одна з них – чому деякі люди власноруч засмічують світ навколо себе.

Що керує тим, хто кидає простісінько собі під ноги обгортку від їжі? До того ж, якщо це відбувається за кілька метрів від смітника.

Ніколи не збагну, як люди, виїжджаючи за місто на пікнік, можуть потім залишати там цілі мішки з результатами свого відпочинку. Вони справді вважають, що хтось повинен прибирати це за ними?

І чому недопалки потрібно обов’язково залишати на асфальті? Або ще краще – у купці інших недопалків просто посеред вулиці. Там не було місця для куріння – до того часу, поки один розумник не вирішив собі там його обладнати. А далі вже діє теорія розбитих вікон: якщо хтось насмітив тут до мене, значить, тепер можна й мені.

Люди, які смітять на вулицях, – мій давній біль. Я роблю їм зауваження, а у відповідь чую якісь незрозумілі виправдання. На зразок: «А вам що, найбільше треба?». Або: «Тут немає смітника, то мені в руках сміття нести?». Чи: «Якщо така розумна, то піди і прибери». І завжди агресія, оця незрозуміла агресія – замість того, щоб визнати свій вчинок неправильним.

Особливо прикро те, що зазвичай ці люди незадоволені навколишнім світом. Зокрема, своєю країною – все вона їм якась не така. Почати з себе? Ні, не чули. Бо далі власного житла їх внесок у вдосконалення світу не поширюється. Прибирати за ними повинні інші. І робити країну кращою – теж.

Мені не дуже імпонує затертий до дірок вираз про те, що чисто там, де не смітять. Я все-таки за те, що чисто там, де в людей чисті наміри. Якщо мені не подобається бачити сміття і бруд – я робитиму все для того, аби їх навколо мене не було. І у своїй квартирі, і у своєму місті, і у своїй країні.

А не нарікатиму на те, як тут погано жити, викидаючи на чистий асфальт обгортку від морозива.

Тетяна Власова, солістка гурту “АССА”