Осінь – пора, яка зв’язана з дитинством: гумові чоботи, повні теплої дощової води, зовсім не дівчачі забавки з гуртом сусідів-хлопчаків і такі рідні фантастичні краєвиди рідного села.

 Так, в дитинстві я любила грати « в м’яча», піжмурки та «лованки» з хлопцями. Так склалося, що на моїй вулиці зовсім не було дівчат, тому розважались, як могли. Улюбленими заняттями дитинства було риболовля з дядьком та «тихе полювання».

Кожного разу, коли він приїжджав, я випрошувала взяти мене з собою ловити рибу. Біля бабусі є два ставки, де зранку збиралися затяті рибалки і ми. Не лінувалася я навіть прокидатися о 7 годині, аби дядько не забув про мене і не пішов сам. Обклавшись вудками і чарівним тістом, яке не могла оминути жодна рибина, я не спускала очей з кольорового поплавка. Так проходила година, дві, три. Я, тоді ще зовсім маленька дитина, дуже любила такі моменти.

Друге моє улюблене заняття – збирати гриби. Мій дядько – затятий грибник і мисливець, тому ліс він знає  «вздовж і впоперек». З ним завжди вигідно ходити, адже він має уже свої «грибні місця». Навіть маленькою я знала, мабуть, більше грибів, ніж зараз. Білі, боровики, «синячки» (або польські), лисички, маслюки, решетяки – яких тільки не знайдеш красенів у дядька в кошику. Ми завжди поверталися з повними відерцями грибів. Раніше думала, що основне правило грибника – встати раніше, щоб мої гриби ніхто не позбирав. Дядько ще казав, не кричати у лісі, бо вони від мене сховаються. А я і вірила… Не передати словами ту дитячу радість, коли під купкою моху відкриваєш молоденького гарненького боровика. Це для мене був гриб №1. Ці теплі спогади завжди будуть зігрівати душу.

Тепер я в ліс ходжу ще й з маленькою сестричкою, тому доводиться деякі знайдені грибочки «дарувати» їй, як робив колись зі мною дядько. Точніше, ми їздимо в ліс четверо: я, сестричка, братик і дядько. Найдосвідченіший грибник часто робить дітлахам такі собі квести. Коли знайде справжнього гриба (білого, чи боровика), каже територію пошуку, і малеча шукає. Не обходиться і без фотографій, адже ми з сестричкою – Instaдівчата, та й в такій різнобарвній красі неможливо не сфотографуватися.

Гармонія тиші і коливання молодих сосен – сюди хочеться повертатися. Ліс надихає, він пахне дитинством. Приємно ламається маленьке гілля під ногами, між деревами закутуєшся в павутину, а коли знайдеш одного грибочка, ретельно дивишся територію, чи нема там його братика. Ось чому я люблю осінь. Вони приязна і дарує теплі усмішки від давніх спогадів.