Коли триває війна

«Удостоєний звання «Герой України» посмертно…» Чи радіє мама, яка обіймала свого сина, коли відправляла його в черговий раз «на навчання», чи радіє тато, який вчив свого сина бути чоловіком, цьому славному званню «Героя України»… Коли чекали гостей у хаті, де кричатимуть «гірко», маленьких ніжок, які бігатимуть до пізньої ночі, а тоді прибігатимуть о 5-й ранку cказати, щоб їм включили «мутики», коли чекали радості, а в дім прийшла звістка «герой посмертно». Чи не болить їм ця «Слава Україні!», коли її волають на все горло мужики біля під’їзду. А сина нема, є тільки тихе «Героям слава!».

В Україні вже четвертий рік іде війна. Ми вже якось звиклися з думкою, що на Сході – стріляють, вбивають, беруть в полон, калічать. А все почалося з подій Євромайдану, коли в столиці просто серед білого дня застрелили Сергія Нігояна, який отримав три вогнепальні поранення – в голову, шию і груди. Три! Коли дивилася відео, як він, вже мертвий, лежить на столі, то не треба було ніяких коментарів медійників, бо сльози лилися без слів. Йому було 20. І він помер, точніше його вбили ! за Україну…

Знов думками повертаюсь в день 18 лютого 2014 і знову переживаю емоції того дня, які тоді рвали зсередини. «Завтра мій день народження, а в моїй країні посеред вулиці вбивають людей. Стріляють у голову, щоб напевно». Нащастя, 19 лютого про смерть я не почула з жодного каналу, та святкувати не буловже жодного бажання. Сподівалась, що закінчилось, але якось підозріло колотило серце. Таки ні, це був тільки початок.

18-20 лютого 2014 року під час сутичок загинули 73 мирні жителі та 11 силовиків. Тоді просто жахалися цих слів, а що зараз? Ми звикли кожного дня чути про загиблих, рідні яких досі чекають вдома ще не знаючи, що вже не дихає, не б’ється, не вернеться… і щодень є поранені, скалічені на все життя цією війною.

Діти Героїв: хто поверне дитині тата

Моїй племінниці Саші Карабан вручали татову медаль «За мужність», коли вже його не було. Він загинув поблизу висоти Савур-Могила.«Терорист у засідці вистрелив з близької відстані Артему (татові Саші) в груди, куля пройшла над захисною пластиною бронежилета. Боєць намагався забрати поранених, його підбили терористи. Врешті вдалося вивезти військовим автомобілем, але серце Артема зупинилося на під’їзді до Амвросіївки», – так написала Вікіпедія.

Її тато – герой! Це правда, але доньці не вистачає його. Це я побачила, коли гралася з нею в «дочки-матері». «Я – доця Саша, а ти – Катя (мама). Але когось не вистачає, – сказала племінниця шукаючи третю іграшку, – а це – тато Артем».Мої очі наповнились слізьми.Тато, якого дівчинка буде бачити тільки на фотографіях і читаючи допис в інтернеті. То чи замінить медаль дочці тата, а дружині чоловіка?

Але чи визнають героїв героями люди?

Концерт у моєму рідному селі. Коли вже відтанцювали, відспівали та показали театральну майстерність місцеві зірки на свято Дня Незалежності, на сцену вийшов сільський голова. І з його уст прозвучало не звичне всім «спасибі нашим артистам», а він почав по черзі викликати чоловіків, які прийшли з війни ( з антитерористичної операції).

Чоловіки неквапливо виходили на сцену, видно було, що вони соромились. Слова, які тоді прозвучали від нашого голови, тоді бринілиу кожного, хто був на святі.

Виступ був недовгим, бо атмосфера того не потребувала, все і так було зрозуміло. «Дякуємо вам, хлопці!», – сказав очільник з щемом в голосі і до наших героїв піднесли квіти. Зал стояв. «Хлопці», які бачили смерть, стояли і витирали сльози з квітами в руках. Оплески не вщухали. «Слава Україні», – хтось вигукнув із залу.

 Героям слава!

 Олеся НИЖНИК