Звісно, як писала Ліна Костенко, «на всі чому іще ніхто не відповів». Але якщо благально-молитовне  «Любіть Україну» Володимира Сосюри – беззаперечна аксіома, то хіба морально  розмірковувати про це почуття до держав і націй, які мають на меті  (і доводять це діями) далекі від благих наміри щодо твоєї країни, твого народу, його історії та права на майбутнє? На думку ж світлої пам’яті Мирослава Поповича, любити можна конкретну особу, а  не ту чи іншу країну. Зрештою, скільки  людей – стільки й своїх правд. При цьому той, хто надто переконливо намагається доводити, що він когось/щось любить,  досить/надто часто виявляється насправді брехуном.

Звісно ж, автор цих рядків не має  жодного наміру опинитися  в подібній компанії. Як і  не керується  бажанням стати «білою вороною», видати на-гора псевдосенсацію. Тим паче,  за нинішніх реалій. Коли Росія, на словах заперечуючи,  веде активну фазу  всеохопної війни проти України, а Польща наразі тільки  перебуває в шовіністичному чаді своєї, прости, Господи, влади і поки що  не почала  збройного «повернення»  загарбаних раніше «кресів східних.

Нерідко, роздумуючи на так званому побутовому рівні про ту чи іншу країну, зазвичай говоримо не стільки про її історичні здобутки, пам’ятки архітектури, скільки про людей, із якими судилося зустрічатися.  Ось і тоді часто мимоволі ловиш себе на думці: а за великим рахунком  ми всі – одна земна родина, започаткована  біблійними Адамом і Євою.

Однак годі ховатися за словесною ширмою. Тож, намагаючись відповісти на запитання, означене в назві публікації, вдамся, аби не втомлювати вірогідного читача, до двох епізодів, що закарбувалися в  ненаписаній книзі пам’яті.

Моє (а це трохи більше, ніж два роки: від середини травня 1974 –  до 1 червня 1976 ) безвиїзне  додому, в Україну, перебування у Росії під час служби у війську – це неймовірний калейдоскоп вражень. І загалом – позитивних, якщо не сказати світлих. Тим паче, що півтора року служити доводилося в Твері (тоді ще Калініні) – місті  не берегах верхньої Волги,  де  на кожному кроці – пам’ятки старовини. Оскільки наш полк був «прикріплений» до Вищої військово-командної академії ПВО, яка отримала уточнення «імені  Жукова» після смерті маршала, то нам (солдатам із роти радіозв’язку) нерідко доводилося бувати у цьому вищому   військовому навчальному закладі, де навчалися офіцери – майбутні генерали з країн Варшавського договору.  Іноді такі відрядження були  суто індивідуальними, коли в розпорядження своєї військової частини треба було відтак діставатися самотужки: або трамваєм, або «пішохідним» транспортом. Я  полюбляв саме останній.

Так-от, неквапливо (під чобітьми – мало не суцільна сніжно-льодова ковзанка) вертаючи «додому» – до «своєї» казарми, позичаю витрішки, милуюся містом, де мало не все промовляє історією та  сумовито бовваніють, наче дивлячись у душу, руїни храмів. А це січневе чи лютневе надвечір’я дарує якусь  незбагненну  енергетику.  На  Горбатому мосту (це його, найдавнішого, з дерев’яним покриттям, – справжня назва) наздоганяю сутулу стареньку  жінку, яка, тримаючи в правиці авоську (плетену торбину)  з якимись продуктами, ледь дибає. «Бабусю, дозвольте Вам допомогти», – після привітання, пропоную їй. «Ой солдатик,  якщо так хочеш, то допоможи». Ми йдемо ще повільніше, про щось говоримо (здається, старенька запитувала, звідки я родом; я – чому ніхто з рідних їй не допоможе).  Підходимо до будинку. Біля під’їзду вона  простягає руку, щоб забрати торбинку з продуктами: «Спасибі, синку». А я,  запитавши: «Бабцю, Ви ж не боїтеся мене?», прошу дозволу занести ту сітку-авоську до дверей квартири.

Піднімаємося по гвинтоподібних  дерев’яних східцях. Коли старенька відчиняє двері, хочу віддати  «ношу». Але  бабуся дарує посмішку: «Ти ж мене не боїшся? Заходь! Пригощу тебе чаєм».  Входжу – й ціпенію в здивуванні: простора,  з високою  стелею кімната,  всі стіни – в іконах. Старенька хреститься, запрошує до столу. «Це не квартира, а церква» – розгублено запитую. – А в місті – жодної  церкви? Одні руїни…»

«Тому й люди позносили сюди ікони. Якби взнало начальство, то, напевно, позабирали б усе… Ми щонеділі збираємося, читаємо Біблію… А кілька разів (три – чотири)  до нас приїжджає батюшка. Таємно, щоб ніхто чужий не знав», – мова тихо-квола. А погляд – проміння невимовно довірливої доброти.

Коли згадую про цей епізод, то думаю про істинність віри. І водночас зазвичай  усвідомлюю: ця незабутня  жінка асоціюється з Росією, руйнованою-плюндрованою, але не знищеною.  Як таку Росію не любити?  Справжню, а не ту, яка сатаніє в імперській захланності, вбиваючи українців (у тому числі – російськомовних) на Донбасі.

Твер

Утім, перейдемо до «польської частини» відповіді-пояснення назви цього тексту. Попередньо нагадаю: ніколи  навіть у страшному сні  не міг уявити, що після всього того, що було зроблено у буквальному розумінні святою людиною Іваном-Павлом ІІ, елітами (духовними, політичними, науковими, культурно-мистецькими) польської та української націй, коли тисячо-  чи мільйоннократно прозвучало: «Прощаємо і просимо прощення», шовіністична влада безумно випустить із Варшави демона безмежної ненависті.

Але… Опинімося подумки у згадуваній польській столиці ранньою весною 2006-го.  Саме тоді  автор  цих рядків прошкував бруком древнього міста, безнадійно відставши від  дружини та доньки: зупинявся біля пам’ятників, «ловив» до записника образи, навіть встиг доволі приязно поспілкуватися з поліціянтами, які захотіли зазирнути в  паспорт… Варшавське  небо квітувало анемоноподібними  хмаринками,  юрмився у люд у кав’ярнях, місто жило передвеликоднім очікуванням.

Запиняюся перед масивними дубовими дверима у величезний  костьол на честь жінок-візиток (у нашому розумінні – мироносиць). І, не зважаючи на те, що треба було поспішати,  виявляюся безсилим, аби оминути святиню. Півгодини, проведених у  цьому храмі, спресовані в якусь дивовижну миттєвість. Ікона, праворуч, майже при вході, у православному стилі;  вдячні записи (досить багато  українськомовних у  зошиті-альбомі)… І раптом – пам’ятник (у храмі!) Тадею Чацькому, славетному уродженцю Порицька (нині Павлівки) на Волині…

А ще було довірливе  спілкування зі священиком (як про трагічні, так і про оптимістичні сторінки   українсько-польських відносин;  про Волинь, яка дала Україні та Польщі такі постаті, як Юзеф-Ігнаци Крашевський,  Юліуш Словацький, Вячеслав Липинський; про недопустимість повторення  взаємних історичних  помилок, злочинів, гріхів). Тоді  я довідався від нього, що  цей храм – чи не єдиний зі старовинних костьолів, які вціліли у Варшаві під час Другої світової війни.  А ще про те, що тут служив душпастирем поет Ян Твардовський, земний шлях якого завершився  у січні 2006-го.

Ми розпрощалися по-братерськи. І після цього, згадуючи про себе Шевченкову настанову  «І знову іменем Христовим возобновим наш тихий рай»,  відчував і Варшаву, й Польщу як дуже-дуже зріднено-близький світ.

Варшава

До речі, повернувшись додому  переконався (завдяки українськомовній інтерпретації Дзвінки Матіяш) наскільки глибинно-щемливе, одухотворено-відверте слово  Яна Твардовського. Який, до  речі, в есеї-проповіді «Життя» наголосив: «Життя без любові – це  життя без сенсу». А в роздумі «Любов» священик і поет нагадав, що «справжньої  любові вчить сам Христос. Справжня любов безкорислива. Кидаюся в безодню інших, перекреслюю самого себе, йду на смерть, тому що люблю. Любов, що є болем. Якщо шукаємо такої любові – шукаємо самого Бога».

Але наразі, замість резюмувань та оправдань, пора ставити крапку. Чи, радше, аж три… Адже любов (до людини, народу, країни) – це не словесні еквілібристика  чи плетиво. Це конкретика діянь. У тому числі, коли часто пригадується Франкова максима (причому не лише  щодо своєї, але й сусідньої країни): «Я  ж не люблю  її з надмірної любови».

Віктор Вербич