Я не лучанин,хоча вважаю себе ним,бо за 6 років прикипів до Лу як до рідного міста. «Ну таки Волинь моя,краса моя»,- думав я тоді. «Напевно і справді люди тут інші»,- думаю я зараз і погоджуюся з нашим мером.
 
Познайомився з Миколою Ярославовичем,коли почав працювати журналістом. Тоді ще не мав можливості аналізувати його з професійної точки зору,але дещо мене відверто здивувало: він був свій. Простий,компанійський,як Кузьма. Посміхався і жартував. Зазвичай,політики сприймаються як інші,чужі,люди з паралельної реальності в смокінгах із покерфейсами. Я зрозумів,що Микола Романюк – інший. Він справді мер з народу,він наш…
 
Потім був Майдан. Наелектризована ситуація в області. Тоді швидко треба було приймати рішення і не боятися за них відповідати. В часи вже не Башкаленка,але і ще не Пустовіта,Романюк був представником влади,який спільно з громадськими активістами взяв відповідальність не лише за Луцьк,а й,фактично,за всю Волинь. І вони втримали Лу…Згадую,коли величезний мітинг раптово ринув з Театрального майдану до мерії і вже за декілька хвилин був під міськрадою. Очільник міста без жодного страху вийшов до людей і…разом зі всіма заспівав гімн.
 
Не дарма ж кажуть,що свій свого впізнає з далеку. Я,фактично,відразу зрозумів,що наш мер,як і я,народився в селі. В ньому були задатки справжнього господаря,людини «в темі» всіх побутових нюансів. Хоча,справа тут не лише в селі…Всі знали,що коли Романюк іде на урочистості,то це не означає,що він просто прийде,привітає всіх і піде собі назад. Навіть під час святкувань голова помічав недоліки і відразу давав вказівку їх ліквідувати. Виправляли швидко,бо знали що,попри доброту керівника,«на горіхи» можуть отримати всі. І частенько отримували. Без скандалів,істерик. «На вас вже люди жаліються»,- звертався мер до «підлеглих-штрафників» під час оперативок.
 
Не злукавлю,коли скажу,що багато молодих луцьких політиків та чиновників вважають своїм наставником Миколу Романюка. Вчитися було чому. Часто на сесіях та виконкомах потрібні рішення приймалися з другого чи третього разу лише завдяки авторитету і проханню головуючого. «Я вас прошу і люди просять»,- повторював Микола Романюк і рішення таки проходили.
 
Завжди дивувало вміння мера відчути момент і вдало пожартувати. Пригадую,коли до нас приїхали депутати зі східних та центральних областей України. Міський голова розповідав їм про Луцьк,а потім жартуючи згадав про зоопарк і його очільницю Людмилу Денисенко. «А ви знаєте скільки міському бюджету коштує прогодувати ведмедів? От вона порозводить їх,а мені що хочеш роби. Кому потрібні ведмеді? Віддаємо безкоштовно»,- пожартував мер.
 
ЦНАП,зоопарк,залізничний вокзал…Не потрібно перераховувати все,аби зрозуміти,що в місті і справді було зроблено багато. Так,щось не встиглося чи не змоглося,але я ніколи не чув з трибуни шаблонних відмов і спекуляцій типу «ну в нас же війна,ми не маємо грошей».
 
Згадую останню сесію Луцькради. Як і зазвичай,похапцем забіг в двері і непомітно для себе майже наздогнав Миколу Ярославовича на східцях. Йому було важко,але він повільно піднімався і йшов туди,де його чекали. Мер міг би спокійно залишитися вдома,бо всі знали,що він хворів. Але він прийшов. Після цього ще більше почав його поважати. Микола Романюк не жалівся,не було істерик. Навіть коли було важко і морально,і фізично.
 
Міський голова мав ще багато планів та амбіцій. Він хотів освітлити до кінця року всі вулиці міста. Освітлили,пане мер,будьте певні…
 
Радий,що мав нагоду повчитися політики і правди життя у такої людини. Шкода,що недовго. Дякую Вам за наш Лу. Честь маю,пане мер!