Чи любите ви штучність? Не думаю, що хтось би відповів схвально на таке заїжджене і банальне запитання. Знову ж змушений згадати наш «непростий» час, коли і так багато фальшу, брехні, гри на публіку, яка так і «пре» чи то від політиків, чи то від сусідів та всіх оточуючих.

Людина так влаштована, що завжди старається бути кращою. І не завжди це бажання справді наштовхує на вчинки, які б насправді змінювали нас «в плюс». Людина ж хоч і старається бути кращою, але є одне «але». І ймення цьому «але» – лінь. От погодьтеся, що часто нам просто не вистачає того копня, який змотивує нас. Ну ніби ж і є бажання на всі сто підготуватися до заняття, почати бігати зранку, прочитати книжку (не якийсь там низькопробний романчик, а щось серйозне, яке вимагає посидіти-посліпати-подумати), але потім бам….. І відразу ж з`являється повна торба причин, які «виручають». І в голову приходить «геніальна» думка – та ну його, якось буде… Здається простішим списати в когось з одногрупників, шось домалювати, або підтерти на фото (для цього ж і «спеціально навчені» програми придумали), почитати якусь книгу скорочено, тощо.

Прошу вибачення в читачів за відступ, але зараз я не буду розвивати думку про фальш і справжність в повній мірі (та й кому воно треба? Все вже писано-переписано). Хотілося б звернути вашу увагу на проблему справжності, але не так глобально, а трішки вужче.

Мова піде про, як би смішно це не звучало, мову. А саме про те,як її викручують та «тюнінгують» всі охочі. Зараз ми вживаємо багато іншомовних слів, це стало нормою, хоча через це наша рідна мова програє, бо ж питомо українські слова просто не використовуються. Цікаво, що змушує українців забувати про своє і величати чуже?

Звичайно, великий слід, а точніше, криваву пляму у розвитку української мови залишила радянська епоха зі своєю титульною російською. Люди, які виросли в ті часи, і яким постійно втовкмачували в голову, що своє, українське – меншовартісне, і досі в це свято вірять. І наші герої-упівці – не герої, і мова наша – не підходяща, сільська якась, чи що…

Мабуть не варто навіть згадувати про схід України, коли в західному Луцьку раз по раз чуємо російську. Хтось може подумати, що  я ксенофоб, але це не так. Я не маю нічого проти російської і проти людей, які нею розмовляють. Ну чого ненавидіти людину, коли вона народилася в російськомовному середовищі? Очевидно, що людині буде комфортніше розмовляти мовою, якою до неї зверталася мама. Тому, тут не може бути ніяких претензій.

Куди гірше, і навіть нестерпно для мене є те, що українці міняють свою солов`їну на російську. Вже звичним з радянських часів є жарт про хлопців, які пішли на службу у військо і там ніби так прикипіли до російської, що й вдома закидали «па-рускі». От і виходили анекдотичні ситуації, коли вистачало одного «російського» слова, щоб заробити собі кличку на все життя. Для прикладу можу назвати кілька таких словечок: парачкі єм (мав на увазі порічки), чічас (тобто зараз, а російською – сейчас), какось не получаєца (якось не виходить).

І зараз ситуація не краща. Варто дитині поїхати вчитися в якийсь коледж, чи училище, чи університет, вона відразу ж через тиждень приїде додому і буде говорити інакше, ніж до цього. Вона запозичить в «крутішого» одногрупника чи сусіда по кімнаті якісь словечка, які ніколи раніше не вживала. І зазвичай ці «нові» слова калічать українську мову.

Найбільшою проблемою в сучасному українському мовленні, яка дуже ріже вуха, є мягка вимова звука [ч]. За нормами української орфоепії, науки про вимову, звук [ч] – твердий: „чабан”, „часник”, „череда”, „човен”. Тільки перед звуком „і” та в подовженій позиції перед „ю”, „я” він дещо пом’якшується: „чіткий”, „ніччю”.

Тільки хіба ж хтось про це знає? Дуже дивно, коли хлопець, якого ти знаєш з дитинства, з яким ти разом грався і ріс, після кількох місяців навчання в училищі починає чьокати. Після зауважень він виправдовував себе тим, що «сусід так говорить». Запитання: а чого сусід не навчився в тебе говорити ч твердо? Чого ти, людина яка говорила правильно, здався і почав говорити бозна як?

Такий варіант ще не найгірший, бо мені доводилося бути свідком ситуації, коли хлопець півхвилини тому говорячи нормально, підходив до дівчат і говорив щось на кшталт «Дівчята, а чього ви чєкаєте?» т.д і т.п…. То виходить це дуже дієвий пікаперський прийомчик?

Дуже пам`ятаю одну фразу лучанина, який вчився в паралельній групі і також дуже «чьокав».  Звернув на це увагу і запитав чому він так говорить. А у відповідь  почув: «Та не знаю, так якось паярчє, шо лі».

Серед молоді м’яке ч користується великою пошаною. Воно є символом крутості, сучасності. Загалом нічого не змінилося за 6 років існування тієї фрази-відповіді однокурсника. Всі думають, що «так – паярчє».

Людина приїжджає на вихідні з «учьоби» в рідне село і починає суботнім вечером на дискотеці під клубом (будинком культури) щось розповідати вчорашнім однокласникам, часто-густо пом`якшуючи [ч] до такої міри, що мякше вже нема куди. А всі старання є простими дешевими понтами, які, як відомо «в сєлє – бальшоє дєла». І такі ніби прогресивні модники-понторізи є в кожному селі, так само як і ті, хто думає, що мама співала неправильні колискові і вчила несучасних дитячих віршів, бо ж там було: «Котик білесенький, котик чорнесенький…». А це неправильно, соромно, старомодно…

Чи зможе Україна досягнути якихось результатів, якщо українці будуть соромитися українського? Чи зможемо ми бути успішними, якщо не будемо самими собою?

Не знаю як кому, але для мене оці всі «чьокальники» виглядають смішно. А як може виглядати людина, яка говорить так, ніби в неї проблеми з артикулційним апаратом? І це при тому, що зі здоров`ям все гаразд, Бог нічим не обділив. От не може виглядати по чоловічому брутальним хлопець, який запрошує дівчину на «чяшку кави», або ще гірше – «чяю».

Такому хочеться сказати: «Будь мужиком, бережи своє тверде [ч] і тоді ти будеш крутіший, бо не будеш частиною того стада, а будеш унікальний, будеш стійкий.

Звісно ж не можна відгородитися від світу і принципово не сприймати іноземного, але запозичувати чуже потрібно з розумом, як підказував Шевченко: «і чужого научайтесь, й свого не цурайтесь».

P.S. Під час написання блогу мені в голові крутився вислів Симона Петлюри: «Нам не так страшні московські воші, як українські гниди». Як на мене, то він підходить і до теми мого блогу. В скрутний для України час війни, сусідні держави так і хочуть нас штурхнути. Тож розхитувати ситуацію всередині країни і встромляти ніж в спину всьому українському – низько. А таким ножем є навіть м`ягке [ч] на манеру російського… здавалося б дрібниці, але все велике починається з малого… Тому, щоб не бути тією українською гнидою, потрібно за заповітом Максима Рильського плекати мову і полоти її, щоб вона була «чистіша від сльози».

Андрій ПЕТРУШКО