Він,будучи Надзвичайним і Повноважним Послом нашої держави в Литві,а відтак в Азербайджані,не просто сумлінно виконував обов’язки,а зумів прокласти мости істинної дружби для прийдешніх поколінь. Адже про сутність свого розуміння власного життєвого шляху мовив просто й відверто: «Немає доріг,які ми вибираємо. Є дороги,на які нас ставлять і якими ми йдемо».
Борисові Петровичу вдавалося органічно поєднувати в своєму «я» і щиру мудрість сім’янина,і талант керівника,який заради загальнодержавної справи вміє об’єднувати навіть недавніх опонентів. У його долі зазвичай начебто випадковості – вияв закономірності,адже володів унікальним даром не афішувати своєї людяності,здатності творити добро. І тоді,коли він власним коштом ставить пам`ятник у рідному селі на могилі брата Лесі Українки Миколу Косача; і коли вже в 2013-му намагався переконати владців,аби втілити в життя ідею Григорія Гуртового щодо монумента милосердю волинян; і коли,ініціюючи конкретизацію та адресність підтримки літнім краянам,показував приклад відповідальності та працелюбності молодим. Пригадаймо,як він під час своєї першої «губернаторської» каденції гідно,мужньо,по-батьківськи став на захист волинських студентів,яким загрожували виключення з вишів і кримінальні справи за участь в акції «Україна без Кучми». Проведімо екскурс у події 12-річної давності,коли він,звертаючись до волинян із Вільнюса,де був Надзвичайним і Повноважним Послом,засвідчив свою принципову позицію,зумів допомогти вгамувати пристрасті «гарячим головам».
Він,прийшовши у вагому владу зі здобуттям Україною Незалежності,зумів зберегти в собі непоказну,вроджену здатність приходити на допомогу,чинити за велінням свого направду доброго серця. Навіть у ті екстремальні моменти,коли чинився тиск,коли за принципову,зворушливу людяність «віддячували» ударами в спину.
Борис Клімчук щиро виношував мрію про європейське майбутнє України. Але коли відчув,що цю мрію у нас вкрадено,все ж не втрачав надій на можливість торжества справедливості. Тому й з такою приязню ставився до юних євромайданівців,розпорядившись (коли перебував за кордоном) встановити на Театральний площі в Луцьку намет для обігріву. А після кривавого побоїща,вчиненого,очевидно,не без наказу нелюда,він,скориставшись телеефіром,звернеться до волинян. Зізнаючись,що хоче «бачити Україну у Європейському Союзі. Якщо дасть Бог мені дожити – добре,якщо ні – то моїм дітям. Європа – це єдиний можливий шлях розвитку України»,закличе зробити все,аби «зберегти Україну,зберегти державу».
Не приховуючи,що «ніколи не приймав рішень під тиском,працював для області,для волинян»,він напише заяву про звільнення. Причому відразу ж надішле її факсом до Адміністрації Президента. Борис Клімчук виявить унікальну як для політика-управлінця здатність до самопожертви. Адже дорожив не стільки своєю посадою,скільки (і передовсім) керувався набагато масштабнішими інтересами,«заради уникнення силового протистояння та кровопролиття». Тим паче,відверто зазначивши,коли на кілька миттєвостей опустився на коліна: «Це потрібно не мені і не вам,це потрібно Україні». А відтак по-батьківськи побажав: «Далі працюйте і майте віру в Господа,в державу,в свої власні сили».
Поза сумнівом,більшість волинян болісно сприйняла відставку Бориса Петровича з посади голови ОДА. Та,напевне,це сам Господь простягув йому руку,аби Клімчук не мав стосунку до того,хто будучи Главою держави,став убивцею співвітчизників,хто,на догоду Кремлю,поміняв титул євроінтегратора на тавро зрадника. А коли Борис Клімчук довідався про смертельну оргію,вчинену снайперами,відразу ж заявив про неможливість перебування в лавах партії,почесним головою якої був екс-Президент. Тож нині можемо хіба озирнутися на його життєвий шлях,аби подумки вже запізніло подякувати цій неординарній людині,яка реалізовувала своє «Я»,не забуваючи про Бога,Україну та рідну Волинь. Зрештою про це імпромізовано зізнається два роки тому: «Я ніколи не грав на Волині в політичні ігри. Я намагався бути нормальною людиною,нормальним управлінцем,нормальним менеджером. Я намагався робити це в міру своїх сил.. Ніхто у мене не забере право жити на цій землі,ніхто у мене не забере право бути на цій землі,і головне – ніхто в мене не забере право бути похованим на рідній волинській землі». Так і сталося…
Наблизитися до адекватної оцінки людини зазвичай,на жаль,вдається після того,коли вона живе хіба у пам’яті. «Я прийшов у політику пізно»,- прокоментував Борис Клімчук у 1992 році свої обрання головою Волинської облради. Але у підтексті цього зізнання відчувалося: «Я прийшов назавше». Йому судилося по-своєму відкоригувати навіть беззаперечну істину «Двічі в одну річку не ввійдеш»,коли вдруге очолив ОДА на Волині. Хоча,безумовно,був постаттю щонайменше всеукраїнського масштабу. І,що цікаво,Клімчукові оцінки реалій та настанови не тільки не втрачають актуальності,а й стають суттєвою моральною підпорою на черговому етапі української трагідрами: «Боротьба за владу не вщухає ні на мить. Єдине,що мене рятує в усіх цих справах,- здатність абстрагуватися»; « Я – функціонер від влади. Я – командний гравець. І на цьому поставимо крапку»; «З першого дня,коли завершились одні вибори,розпочинаються нові»; «Я вважав і вважаю,що найліпша панацея від цієї суєти – не гризня,не «тусня»,не розмови і роздуми,а – робота. Щоденна робота! Вона найкраще лікує від усього»; «Я хочу,щоб було добро в нашому великому українському домі»; «Найстрашніше – це безнадія і синдром опущених рук,пошуки швидких рішень,сподівання на доброго царя»; «Життя – не проста штука,а жорсткий насичений процес. Не можна йти до своєї мети будь-якою ціною. Потім виявляється,що ціна не варта тієї біди,що може містити в собі перемога»; «Можливо,це – навіть добре для України: ми вчимося стояти,тримати удари,витримувати,десь маневрувати. Адже політика,як я вже говорив,- мистецтво можливого. Попри все,не сумніваюся,ми вистоїмо! Україна – держава,яка відбулася. А нам треба сумлінно виконувати свою щоденну роботу»; «Що побажати? Просто живіть! Живіть сьогодні. Живіть достойно. У всіх – чорно-біле життя. Але треба прагнути,щоб білого було більше. У чорноті багато не розгледиш і доброго не зробиш».
Життя продовжується. І в ньому,навіть незважаючи на завершення свого земного шляху,залишається Борис Клімчук. Зокрема – й залишеними у спадок діяннями,й своєю добротворчою енергетикою,побажанням-настановою і нині сущим,і прийдешнім землякам (у контексті не тільки Волині – всієї України): «Живіть достойно».