На книжковій полиці у квартирі моєї мами,поруч з книгами інших волинських письменників і поетів,є і Мацерукова « По кому росте трава»,видана у Чернівецькому видавництві «Букрек» 2005 року,з дарчим написом упорядників і найближчої родини Григорія — дружини Валентини і сина Артема. І дата там вказана: лютий 2009 року. Вони привезли ці книги на четверті за рахунком літературні читання імені Григора Мацерука його землякам – любешівцям. А запровадила ці читання обласна організація Національної Спілки журналістів України. Щороку у лютому їдуть до Любешова його друзі і однокурсники,зустрічаються з школярами,словесниками району,читають його і свої твори,згадують талановитого земляка. І щороку у день журналіста 6 червня представники любешівської влади вручають молодим журналістам Волині премію “Журналістська надія” імені Григорія Мацерука,засновану обласною організацією НСЖУ і Любешівськими райрадою та райдержадміністрацією. Серед її лауреатів Сергій Наумук,Руслана Татарин,Лариса Занюк (газ. «Волинь – нова»),Тамара Урядова,Наталія Муха (газ. «Нове життя») та інші,у тому числі і автор цих рядків. Надзвичайно приємно і щемно бути лауреатом такої премії,бо,по-перше,зачитуюся його творами,по друге,усвідомлюю,що вже на 7 років старша за автора,по-третє,радію з того,що,хоч і змінюється керівництво при владі в Любешові,але залишається премія як пам’ять про земляка,і,нарешті,ви читали його твори? З кожного рядка,невеличкого образка озивається до нас,нинішнього покоління,історія в щоденних буденних клопотах простих людей щирим правдивим словом.
 
Тепер усе можна прочитати з Інтернету. Те,що написав за своє коротке життя Григір Мацерук,треба читати у його книзі. Значно сильніше відчуття часу,думок і переживань героїв. Кажуть,митець живе доти,допоки його читають. Мабуть,і не його вина,і не наша,що так мало маємо його книг. Взагалі- то їх всього дві. Хоча писати почав ще у школі – спочатку вірші,потім прозу. Журналістка з Любешова Наталія Муха серед старих підшивок районної газети віднайшла опубліковану новелу Мацерука «Перекривали хату». Тоді йому було вісімнадцять. Потім він читав її на засіданні літературної студії «Франкова кузня» при Львівському університеті,де навчався журналістики. І,як згадують колеги Григора,нічого особливого у ній не було — перекривав чоловік хату до приїзду невістки та,поспішаючи,скинув лелече гніздо. На те нагодилася вона,красуня-українка,у пшеничні коси якої була вплетена голуба стрічка. Як то ще було далеко до незалежності України і національного прапора.
 
Так ось,книг є дві: через два роки після його смерті вийшла у світ книга прози із символічною назвою «Заповідаю довго жити» (назва з однойменного оповідання),яку наш земляк підготував сам до друку,і «По кому росте трава»,до якої доклався син Артем,якому на день смерті батька було рік і три місяці. Це своєрідне видання-пам’ятник письменникові і журналісту,батькові,чоловікові,синові,брату,колезі і товаришу.
 
Творчість Григора Мацерука не вивчають у школі. А даремно. Бо у його творах варто повчитися морально-етичних,духовних цінностей,розібратися у своєрідних конфліктах між тим,що возвеличує людину,і тим,що її принижує. Не маю права рекомендувати,але дуже хотілося б,щоб педагоги- мовники скористалися авторським уроком-проектом учасника ІІ Всеукраїнського конкурсу “Творчий вчитель – обдарований учень” під назвою «Життєвий і творчий шлях Григора Мацерука. Сліди,що проростають пам’яттю» старшого вчителя Великокурінської ЗОШ Любешівського району Віри Кух. Під час вивчення теми «Література рідного краю» вона розповідає про Мацерука. Але їй,як і журналістці з Любешова Наталії Мусі,хочеться зробити хорошу справу – музей пам’яті Григора Мацерука. У чому я дуже підтримую колегу і знану вчительку. Пропозиція –роздум «можливо,час діяти,аби саме нинішнє покоління залишило для нащадків пам’ять про видатну людину нашого краю» залишається відкритою.
 
Покидають поети цю землю праведно-грішну.
А,можливо,як птахи,лишень відлітають до вирію?
Не повернуться більше у весну тривожну торішню
Ані сном,ані дійсністю,ані навіть чиєюсь вірою.
 
Так написав в пам’ять про товариша,однокурсника ще за свого життя світлої пам’яті волинський поет Олег Потурай. Тепер ці слова і про нього ,хіба з різницею у кілька десятків років. У 27 років Григора Мацерука вмістилося все життя: навчання,робота,кохання,син,повісті,оповідання,новели,образки,рецензії,нариси. У 27 років вмістилася і важка недуга серця. Тому Григорій квапився жити. Він писав другові-однокурснику: «Я чомусь рахую свій час на години. Мо`,відчуття дає про себе знати: а раптом Бог вділив якихось тридцять –сорок років життя,а я собі бездушно марную їх. Невеселі думки. Бо хочеться щось по собі лишити…». Він залишив нам свої твори,якими «заповідає довго жити». І направду хочеться жити,прочитавши їх.