В наш час дуже модно бути блогером. Цього добра у всесвітній павутині достатньо. Кожен хоче увійти в історію і «видати» щось дуже розумне і важливе, але, як правило, більшість сучасних блогерів входять тільки в історію свого браузера, чи у архів свого персонального комп’ютера. Бо ж, як кажуть, все про все вже написано, а для того, щоб написати щось «толкове» потрібен талант.

Я не претендую на перший приз в оригінальності і геніальності, проте, ніколи за свій стаж користування інтернетом мені не траплявся жоден матеріал присвячений найріднішим і найближчим. Маю на увазі наших братиків і сестричок. А хто як не вони заслуговують на увагу? Бо ж наші молодші багато чого терплять від нас – старших.

Вже зараз, у свої 23, я розумію, яку школу пройшла моя найрідніша людина – моя сестричка. Чогось ніколи я не можу назвати її сестрою, бо це слово мені видається дуже грубим. Інше діло слово «сестричка».

Отож, свій блог я хочу присвятити  саме їй.

Що не кажіть, але нема нічого кращого, ніж прийти додому і поділитися з кимось своїми секретами, невдачами і успіхами. Бо хто ж щиро порадіє твоїм досягненнями і пожаліє, коли зазнаєш життєвих поразок? Так, саме вона – сестричка.

Саме для неї ти завжди авторитет. Ти – взірець. Вона, молодша сестричка, завжди вважатиме, що ти все знаєш і все вмієш. Вона буде надіятися на тебе і вірити в тебе. Завжди буде молитися за тебе і переживати.

З дитинства в моїй пам`яті закарбувалася картина, де моя Юля (сестричка) по-дитячому розповідає вірші. Ця рум`янощока дівчинка з бантиками знала їх дуже багато, тут, скоріше за все, далася взнаки професія мами – вихователь.

На старенький домашній магнітофон ми списали не одну касету (чогось дуже вона любила записуватися, а потім слухати дитячі віршики у власному виконанні). Тоді я, десятирічний хлопчик-третьокласник, не дуже цінував цих шедеврів. Мене навіть злило те, що мала (я довго грішив, називаючи свою сестричку саме так) записує щось на мій магнітофон. Але нещодавно, я натрапив на ці касети із записами більше ніж десятирічної давнини. З динаміків моя Юля старанно розповідала вірші по зайчиків, ведмедиків, святого Миколая (очевидно, запис робився у переддень свята), кошеня, яке не хотіло йти до школи і хитрувало та ще багато інших.

І тільки тепер я зрозумів, наскільки цінні ці записи.

Я згадав, як злився і не хотів допомагати їй – бути звукорежисером (навіть зараз це звучить дуже гордо, зважаючи на те, що у мої обов`язки входило увімкнути на магнітофоні кнопку «REC.» І сказати: «Давай!»). І я пошкодував, що дуже часто не хотів робити цих записів. Який я був неправий.

Зараз я віддав би багато за те, щоб просто сказати «Давай» чи «Розказуй» і слухати, як старається це миле дитятко, смішно картавлячи і шепеляючи (так було не довго, бо моя сестричка у дуже ранньому віці навчилася говорити чисто і зрозуміло, але все ж були часи, коли вона картавила і шепеляла). Такі моменти дуже дорогоцінні… Я б сказав – найцінніші.

Минули роки… Я позакінчував свої школи, коледжі, університети. Зважаючи на свою філологічну освіту, мені довелося прочитати не одну збірку віршів і чути різне їх виконання, але у своєму рейтингу перше місце за найщиріше і найсумлінніше виконання я все одно віддам моїй сестричці.

Зараз вона виросла, вірші у її репертуарі змінилися. Тепер їй подобається серйозна поезія. Моя Юля навіть пише сама і я можу сказати, що в неї непогано виходить. Знаю, що для неї я завжди буду взірцем (навіть не знаю за що мені така честь) і можу впевнено сказати, що я також пишаюся своєю сестричкою. За те, що вона є, зе те, що вміє по-дівчачому підтримати, розвеселити, підняти настрій і дати мудру пораду (не зважаючи на свій юний вік). Я не соромлюсь сказати, що можу багато чому в неї повчитися, хоча мало б бути навпаки.

Як часто ми, старші брати, не цінуємо того, що в нас є такі люди, як наші молодші братики-сестрички. Як часто ми не сприймаємо їх всерйоз, може інколи і ображаємо, а вони нас люблять такими, якими ми є. З нашими недоліками, впертістю та не готовністю визнавати свої помилки.

Я шкодую, що не можу повернутися у ті найкращі роки дитинства, коли моя сестричка була ще тією дівчинкою з бантиками, яка любила записувати вірші на магнітофон. Тоді я б робив усе, що вона просила: частіше читав би їй казки (бо як вона казала: «Андрійку, я дуже люблю читати, але ще не вмію»), довіряв би їй свої колекції брелків, грався б з нею в школу і був би її учнем, а деколи і коником і возив би її верхи…

Тепер я розумію, наскільки це круто.

Час іде. І те, що можна було зробити колись, вже не актуально. Рано чи пізно дівчатка з бантиками і рум`яними щічками виростають і їм вже не потрібно читати казки і гратися з ними. Старшим братам головне не втратити момент і не запізнитися робити ті дрібниці, які однак приносять позитив і залишаються у дитячій пам`яті надовго.

Дякую тобі, моя сестричко, що ти в мене є. Залишайся такою ж і терпи мене. Для мене ти завжди залишишся тією миленькою, розумною дівчинкою з бантиками, якою я завжди буду пишатися.

Андрій ПЕТРУШКО