Цей чоловік збирав щедрий ужинок вражень,торуючи дорогу парадоксів і страждання,дорогу,яка перетікає у правічне річище часоплину. Чи не тому його прощальна книга має промовисту назву – «Берег безсмертя». А за кілька днів до завершення свого земного шляху побратим Олександр Сінкевич зателефонував до автора цих рядків і попросив записати з ним інтерв’ю. Я не міг в жодному підтексті не міг уявити,що ця розмова – водночас і прощальне слово побратима. Пропоную кілька фрагментів цієї розмови,оскільки у візіях О. Сінкевича – ймовірні обриси прийдешнього. А попередньо – кілька штрихів до життєпису цієї неординарної світлої пам’яті особистості.
 
Олександр Сінкевич народився 3 березня 1972 року в м. Луцьку. Останнім часом проживав у Володимирі-Волинському. Закінчив природничий факультет Волинського державного (зараз – національного) університету імені Лесі Українки та Вищу школу класичної астрології (Москва,Росія). Працював редактором Волинської держтелерадіокомпанії,зараз (з 2003 року) – спеціальний кореспондент тижневика «Сім’я і дім». Автор книги есеїв «Неймовірна Україна» (2008) та науково-популярної розвідки «Берег безсмертя. Дванадцять передчуттів апокаліпсису» (ця 128-сторінкова книга побачила світ у видавництві «Терен» 2010 року). Лауреат і дипломант Всеукраїнського телевізійного конкурсу « Відкрий Україну»,дипломант Міжнародного фестивалю «Кінотур-2007».
 
Несподівано помер 26 жовтня 2010 року. Похований 27.10.2010 у древньому Володимирі.
 
– Книга «Берег безсмертя» має і підназву – «12 передчуттів апокаліпсису». Таким чином,у підтексті (надтексті) Ви (як свого часу в «Кінцесвітньому» інший відомий краянин,поет Олекса Стефанович) пропонуєте у доволі песимістичній тональності візію прийдешнього?
 
– Авжеж,так! Хоча «візія» щодо мене і моєї скромної розвідки звучить доволі «епічно». Адже апокаліпсис з грецької просто об’явлення,одкровення,і аж ніяк не «кінець світу»,як розуміє це слово обезголовлений сучасністю натовп. Тому моїх «12 передчуттів» – вирок нашій сучасності з її патраними коровами і шизофренічними «інсталяціями» у «козирних» виставкових залах. Це насамперед інтелектуальний протест супроти контексту нашого буття: не буття,як такого,не його змісту,а саме контексту – «тематики» і «цінностей»,насаджених людиною,яка навіщось проголосила себе Богом. У такого світу насправді немає прийдешнього. І не важливо,як він закінчиться – астероїдним тараном,«повшехною» епідемією чи якимось іншим голівудівським ідіотизмом. Але мої «передчуття» – не тільки (і не стільки) вирок,як сподівання на повернення до нашої одвічної домівки. Біда лишень у тому,що нині на таке повернення треба отримати право кожному особисто. Усіх скопом,як дві тисячі років тому,нас ніхто вже не порятує…
 
-У вище згадуваній Вашій книзі – окрім відповідей,і низка запитань. «Залишається хіба одне,але найголовніше питання: чому Вічність створила час,чому самодостатній,абсолютний метафізичний Центр народив Коло? Навіщо постало творіння,якщо його падіння визначене заздалегідь?» (с. 100). Схоже,що більше знаходимо відповідей,тим більше постає нових запитань. Чи не так? Яке з цих запитань залишаться на сьогодні для Вас визначальним?
 
-Власне,оце запитання і залишається: «Навіщо Все Це?»… Шумеро-акадська,кельтська,скандинавська,ведична,давньогрецька космогонії починаються із вбивства Богом (богами) Передістоти. Тобто світотворення замішується на стражданнях і болі,як великодня паска на дріжджах. Власне це вбивство і є «первородним гріхом» – зруйнувавши щось і заподіявши комусь смерть,неможливо створити красу та сягнути щастя. Адже гармонія і лад не можуть ґрунтуватися на болі і стражданні. І навіть найчорніше зло відчуває страждання і біль. Тому у казок не може бути щасливого кінця. Гріх убивства,бодай і вчинений супроти зла,неможливо спокутувати навіть найбільшою самопожертвою. Страждання і біль оселяються у вічності назавше – стають невід’ємними параметрами скаліченого всесвіту.
 
Людина,«найкраще» з творінь Божих,вражене найстрашнішою вадою свого Творця. Чи не ката собі створював Всевишній,коли сказав “створимо людину за образом і подобою Нашими”,вжахнувшись від власної темряви і безодні? Людина – ще глибша темрява і ще чорніша безодня. Вона приречена убити свого творця і пересотворити всесвіт. І тому бог полюбив людей,бо немає гіршої тортури для ката за любов його ж жертви. Чим більше зла творить людина,тим краще почувається бог. Бо його вбивця – ще жорстокіший,аніж він сам. Гріх – акт милосердя щодо Того,хто згрішив на початку. Найстрашніша ж спокута – бути прощеним тими,кого ти навмисне створив вбивцями… Чи спроможні ми відмовитися від спокуси боговбивства і пересотворити всесвіт – розітнути коло страждання і болю? Чи зрештою ми самі остаточно станемо «богами» і сотворимо найстрашнішого монстра – Абсолютного Ката без найменшої крихти світла?
 
У такому разі цей новий «Бог» стане «остаточним» Богом,на якого впадуть усі гріхи,усе зло попередніх світів,зло якому немає початку і не буде кінця. Що й стане справжньою «геєною». Ненаситною і ненаситимою,без сподівання на прощення і полегшення страждань… Наше одвічне пекло – ми самі. Бо не матимемо з ким розділити гіркоту вічного болю… Цій останній істоті,голему,витвореному інвалідною психікою,не буде кого знищити окрім себе. І не буде нікого окрім себе простити,заподіявши собі найбільшої муки і страждання,що колись були у всесвіті. Найтяжчий вибір – убити себе,і тоді усе поглине Небуття. Або простити себе і розпочати Велике Викуплення світів. Питання лише одне – заради чого Остання Істота може зважитися на довічні муки без обітниці порятунку?.. Але це моє особисте останнє питання… І тому у книжці ані його,ані відповідей на нього ніхто не знайде.
 
– Що Ви,Олександре,своїм «Берегом безсмертя» хотіли сказати і нам,грішним смертним,і прийдешнім поколінням?
 
– Нічого. Адже «прийдешнього» у сенсі наступності не буде… Якщо й хотів щось комусь «донести»,то не був у цьому новатором. На жаль,навіть науковому загалу в Україні мало відомі такі імена,як Генон,Евола,Вірт,Юнг… Прогресу немає,є лише дегенерація,яка росте наче ракова пухлина. Усі технічні досягнення – лише милиці. Замість встати з інвалідного візка і спробувати навчитися ходити,сучасна цивілізація вигадує для себе «пандуси». Ми отупіли,ми дурніші за наших «неосвічених» бабів і дідів. Брудними лаписьками ліземо у сакральне і невідоме,знімаємо про це «фільми»,які дивимося,заїдаючи канапками. Уся наука – фікція і спекуляція. Фізики нічого не знають і можуть придумати хіба якогось колайдера,аби заробити на «Нобеля»…
 
– Невже все в таких приречено-песимістичних барвах? Вас сьогодні найбільше непокоїть і умиротворює,сповнює добротворчою світлою енергетикою,очевидно…
 
-…я би злукавив,якщо б сказав: мені байдуже,що міркування,викладені у «Березі безсмертя»,здебільшого нікого не обходять… Отакий собі Сінкевич отаке щось написав… А на узбіччі нашого шаленого світу незабаром загине насправді неповторна і незбагненна цивілізація на ймення «Україна». Вона розчиниться у маргінальних мегаполісах,повимирає у забутих селах,перетвориться на музейний експонат і вишиванку на грудях чергового «дбайлюка» про національні інтереси. Духовне та етнічне стало викопним і комерційним…
 
– Під час 17-го книжкового фестивалю – форуму видавців,про книги Олександра Сінкевича дискутували. У кожному разі,Ваші праці не залишали байдужими тих,хто навіть заперечував їхні концептуальні засади. Адже ці книги вбивають байдужість,провокують (вибачте,якщо старий писар Віктор Вас образив) на діалог. Однак хотілося б почути відповідь щодо того,у якій сфері Ви в найповнішій мірі реалізовуєте власне «Я» – в письменстві,в телевізії і кіно,в газетній журналістиці?
 
-У житті. Просто проживаючи той шматок часу,який мені виділив Бог. Менш чи більш вдало,як може здатися ззовні,але по-своєму. Я мандрую власним манівцем,блукаю серед отого лісу,але з поля зору і досі не подівся далекий і недосяжний вогник,який є остаточним і останнім мірилом усього доброго і поганого,що накоїв. Вріжу дуба – і побачу,чи встиг вибігти на галявину…
 
– На черговому рубіконі українського буття що б Ви порадили-побажали і собі,й приятелям,і недругам,аби не стати бранцями історичного кола з його віхами «Руїна»,«Голодомор»,«Русский мир»?
 
-Український історичний цикл я б назвав інакше: «дурість – заздрість – зрада –дупа». Ми у останній фазі на найглибшому етапі. І ради на це немає. Хіба кожному окремо набридне…