Дорога – це зазвичай  образ життя. Якщо сучасна  людина чи не третину свого земного терміну проводить у сні, то якусь частину – в щоденних автобусно-тролейбусних мандрівках.  Не маю на увазі тих, хто, не залежно від статків і статусу, користується  персональним авто.

Та годі нагадувань про давно відомі аксіоми.  Радше звернемося до сьогодення, коли весняне  сонечко розплавлює у поглядах лід холодної байдужості та люд, замість нарікань, починає у міському та приміському транспорті «щебетати». Ці  луцькі полілоги, діалоги, монологи – своєрідне дзеркало збірного настрою. А значить – і ще одна тема чи не для кожного писаря.

Свого часу покійний журналіст Богдан Берекета  під час редакційних «летючок»  рекомендував не забувати про підслухані в громадському транспорті історії.  Але автору цих рядків абсолютно не доводилося вдаватися до підслуховування (іноді навіть хотілося закрити вуха, коли  бабця чи юнка, парубок чи дідовище-страховище, перекрикуючи гул двигуна,  розповідали  про свої долі, осуджували, схвалювали, плакали, реготали…).  Тож тоді, якби ти не хотів, мусив, навіть вловлюючи   зміст із п’ятого через десяте, перебувати в іпостасі слухача (як би сказав редакційний колега Костянтин – нести такий послух).

Утім,  дві історії, про які розповім далі, чомусь «врізалися» в мою доволі неюну пам’ять.  Вони, очевидно, вкотре нагадуючи, які ми різні, водночас по-своєму наблизили до розуміння парадоксально-неоднозначної сутності того, хто ми. У маршрутці, що повільно рухалася (мало не повзла Володимирською) дві колоритні жіночки десь за п’ятдесят – під шістдесят (одна худюща, інша – «м’ячик»; одна випискувала,  вихлюпуючи слова, інша трішки басила, підтакуючи). Автобусна аудиторія довідалася про те, що зараз вигідно купувати на Старому базарі  цибулю на посадку,  що сильно гавкає сусідська сучка і не дає вночі спати, що, то, певно,  до Ганьки  (ой, людоньки, де таке бачено) хтось ходить, що  вчора «гавкнув» холодильник, що погода  нікудишня…

«Нема порядку, грошей нема, часу нема… Нема-а, – зітхає висока худорлява, поправляючи червоний берет. – Що за ту пенсію мона… Хтіла встроїтися в той цех, но треба пройти медогляд. Три дні їжджу – і ще завтра мушу. Сили нема вже… Фу-ух». «Ой правда, правда, фу-ух, таки-так », – басить, підтакуючи у ролі підбріхувачки, дама-м’ячик (пампушка, пончик).

Тим часом автобус, пригальмовуючи на вибоїнах, наближається до Свято-Феодосівської церкви.  Дві згадувані жіночки у ролі мимовільних актрис продовжують  свій спектакль з «ахами» та «охами». І навпроти храму, худюща пані посилає специфічне побажання: «А хай  би їх усіх перун  побив». Відтак  зі «свят-свят» (в акомпанементі «підтакування» співрозмовниці), побачивши обриси  церкви,  раптом зривається на ноги: «Слава Тобі, Господи».   Й осіняє себе хресним знаменням.  На обличчях пасажирів тепло та дружно-консолідуюче  жевріє колективна усмішка. А в мені зринає запитання: «Як  же так, перебуваючи понад тисячоліття у лоні християнства, ми все одно залишаємося трішки язичниками?»

Інша історія (радше історійка) вже має тролейбусну «прописку».  На зупинці , що навпроти вище згадуваного найархаїчнішого базару, розштовхуючи стареньких, всідається поряд із кондуктором, спиною до водія, битий літами чоловічина в краватці. Він пахне якимось «допотопним» «шифром» (якщо не «тройним»).  «Але й дає мені Бог.  Коли не заходжу, то теє сидіння ніким не зайняте. Як моє, – незнайомець продовжує  доволі голосну тираду, шукаючи очима активного слухача і в перспективі співрозмовника. – Ото дивлюся на людей. І люди на мене дивляться. Хороше! Хіба не так?» Оскільки запитання адресується мені, на знак згоди киваю головою.

Схоже, тролейбусного  оратора така мовчазна підтримка не зовсім влаштовує. Тож  він запитує: «А знаєте, від кого все зло?»  Оскільки у відповідь – колективна іронічна мовчанка, дід ні сіло-ні-впало зрікає , мало не зриваючись на фальцет: «Від жінок! Обман! Понакрашують губи, волося …» «Так і чоловіки ж фарбуються», – вставляю, заперечуючи, своїх п’ять копійок. «Хто?» – «Та «море»  їх. Візьміть хоча б того ж Павла Зіброва» (якраз у салоні звучить магнітофонне його «День народження»). Старенький підводиться і, махаючи правицею, кричить: «Не бачив такого». – «Та  по телевізору хоча б». – «Колись дививився – ниніка не дивлюся, всьо, амінь. Телевізор – від сатани. Мені батюшка казав. І жінки – від сатани». Десь із «гальорки долинає»: «Пошліть свого батюшку разом і з собою до матушки», «Меле меля, бо  меле»…

Збираючись до виходу,  встигаю  сказати незнайомцеві, який гнівно сипав словами і мало не «закипав»: «Але ж Жінка народила Ісуса Христа, жінки дали життя  і Вам, і Вашому батюшці, і всім нам».

Відповіді вже не чую. Двері розчиняються – і весна оповиває  п’янким подихом.  На Театральному майдані, в оточенні голубів – дітлахи. Поряд із ними – старенька розтрушує крихти й зерно. Птахи всідаються довірливо їй на плечі. Усміхається   життєдайне сонечко. І, здається, навіть бронзова Леся теж дарує усім нам усміх.

Але це вже інша, не автобусно-тролейбусна, а пішохідна історія. Подумки кажу собі про це, водночас укотре     нагадуючи, що весна, жінка, любов, Україна,  перемога, доля, дорога –  жіночого роду.

Віктор Вербич