Питання, про те, чи часто ми скаржимось на життя – риторичне. Зрозуміло ж, що важко уявити день, коли б ми не скаржились на важке життя: то погода не влаштовує (це стовідсотковий варіант, бо коли темература висока – спека і треба дощу, коли задощить – та погода мокра теж дістала), то маршрутка перед самим носом показала задній номер, то з роботою – завал…

Також, ми часто, забуваючи про християнські канони, ремствуємо і на здоров’я. Бо ж, десь заболіла ніжка чи ручка – біда чорна, кольнуло біля серця – трагедія. І так завжди. Деколи здається, що Всесвіт охопив синдром хронічного масового невдоволення. Не дивно, коли невдоволення житnям висловлюють старші люди – це можна «списати» на вік і на те, що життя зі всіма своїми проблемами і справді могло втомити… Але ця хвороба прогресує, вражаючи все молодших і молодших… Пригадайте, діти 90-х і нульових, чи часто ви впадали в депресію? Ні, бо ми ганяли вулицями, палили багаття літніми вечорами, грали сніжки, «міряли» калюжі… Не було ніякого невдоволення життям.

Не знаю як для кого, але для мене мотивуючими є моменти, коли я дивлюся Паралімпійські ігри, чи ще якісь змагання за участі людей з обмеженими можливостями. Я розумію, що вони змогли знайти в собі сили, перебороти всі труднощі і досягти результатів. Тоді навіть язик необертається назвати цих людей з НЕОБМЕЖЕНИМИ можливостями, якось по-іншому.

Одного разу мені довелось побувати на одному незвичайному тренуванні, яке змусило мене трішки по-іншому дивитися на речі. Справа в тому, що я мав написати репортаж із тренажерки, де тренуватимуться особливі люди. На це завдання я підрядився з власної ініціативи, бо зацікавився цією темою. А зацікавитися змусив Facebook – в моїй стрічці мелькнуло відео, де тренуються особливі спортсмени.

Коли я йшов робити цей матеріал, не думав, що відчую такі емоції… Не хочеться писати багато, бо все одно словами це не передати… Що ви відчуваєте, коли бачите на вулиці людину на інвалідному візку без ніг? Жалість? Бажання допомогти? Відчуття несправедливості життя?

А що ви відчуваєте, якщо побачите цю людину в залі, коли вона своїми тендітними (йдеться про дівчину) руками «тисне» від грудей штангу, на яку начіплено майже сто кілограм заліза, або 5 підходів на брусах? Я відчував захоплення цією людиною і невимовну повагу за те, що вона не кисне і не тліє, а робить те, що їй подобається і крім цього досягає непоганих результатів не тільки в луцькому залі, а й на змаганнях навіть на європейському та світовому рівнях.

За час годинного тренування я не почув від цих спортсменів жодного важкого «ойку». Ніхто ні на що не скаржився, просто працювали. Жодних кислих мін тільки великий об’єм роботи і багато гумору…

Саме це потрібно перейняти всім любителям поскаржитися на життя, у людей, яких можна по праву називати людьми з НЕОБМЕЖЕНИМИ можливостями…

І щоразу, коли ви задумаєте себе шкодувати і шукати жалільників серед друзів і близьких, просто подумайте, чи справді ваша проблема така вже глобальна і безвихідна? А може просто потрібно взяти себе в руки і щось робити? Бо ж безвихідних ситуацій не буває. І як співає гурт Mad Heads XL: «Допоки сонце сяє, поки вода тече – надія є».

Андрій ПЕТРУШКО