Нещодавно  в  українських  новинах  побачила  сюжет  із  Закарпаття. Репортаж   журналісти  зробили  зі  звичайного  угорського села, яких  на  Закарпатті  багато. Угорська  меншина  в  цьому  краї  налічує  до  150  тисяч   громадян. Коли   журналіст  намагався  поспілкуватися  із  вихованцями  дитсадка, вихователька  ошелешила: навряд   чи  хтось відповість  на  питання, бо  діти  не   вчать  української  мови  і  зовсім   її   не  розуміють. Тобто  дітей   громадян  України, які  народилися  і  живуть  в  Україні, які  відвідують  садочок, що  утримується на  кошти  українських  платників  податків, навіть  факультативно  ніхто  не  вчить  державної  мови  країни, в  якій  вони  мешкають?!  Важко  уявити  ще   таку  європейську  чи  іншу  країну, де  б  зневага  до  державної  мови  була  на  такому  рівні.

Трохи  статистики: на   Закарпатті  діють 70 дошкільних  закладів, 97 шкіл, 5  приватних  ліцеїв  з  угорською  мовою  навчання, у 5  вишах  краю  створені групи  з  угорською  мовою  викладання, діють  94  бібліотеки, 76  клубів (395  колективів   художньої  самодіяльності),  Закарпатський  обласний  угорський  драматичний  театр  ім. Д. Ійеша (м. Берегово), і  навіть  угорське  відділення   Національної  Спілки  письменників   України, зареєстровано  понад  20  періодичних  видань, працює  телередакція   програм  угорською  мовою.

А  ще  в  Берегово  з  1996  року  функціонує  Закарпатський  угорський  інститут,  що фінансується  Угорщиною. Окрім  того, в області  встановлено  понад  60 пам’ятників  та знаків  угорським  політичним  і  культурним  діячам, а  назви  більшості   населених  пунктів  прикордонних  районів  виконані  угорською. Плюс подвійне  громадянство, адже угорці Закарпаття  давно мають  угорські  паспорти Лише  одне   виникає  питання: а  де  тут  Україна?  Невже  лише   жовто-блакитний  прапор  над  державними  установами  її   ідентифікує? Як  показав  гіркий  приклад  Донбасу  і  Криму, самих   прапорів   недостатньо, бо  їх  легко  можна  змінити  при  бажанні  зацікавлених  сторін  та  за  сприятливих  політичних  розкладів  на  міжнарожній   геополітичній  шахівниці. І  хоч  угорська   влада  клянеться, що  не  має  наміру  зазіхати  на  українське  Закарпаття  та  територіальну  цілісність  України, береженого  Бог  береже. І подумалося:  якби  українці  в  Росії   чи  тій  же Угорщині  мали   такі  преференції, може  все   було  б  по-іншому   сьогодні. А   винуватити, власне, немає  кого, крім  нас  самих.  Бо  держава  понад    два  десятки   років   не дбала  про  українців  не  лише  за  кордоном, але  і  в  самій  Україні, крізь пальці  дивлячись   на  ризики   невипрацюваного  як  слід  національного питання.

Нещодавно  на  розгляд  Верховної  Ради   України  у  другому   читанні   подано проект  нового  закону  про   освіту, в  якому  напрацьовано  норми, які  дозволять  українській   мові  в  Україні  не  бути  більше   у  ролі  бідної  падчерки. Головна  суть  змін — освітній  процес  має  провадитися   державною  мовою.  У вищій,  професійній  та  позашкільній   освіті  домінантною буде державна  мова, себто українська. Навчання  мовою  меншини  залишиться  лише  в  школах  і  садочках, але  паралельно   із  вивченням  державної  мови. Тобто  одномовних  шкіл  і  садків, як  у  Закарпатті (а таких    майже 10  відсотків  по  країні, а подекуди  і  більше) не  буде.   Пригадую   свої   університетські   роки, коли  ми, студенти-журналісти   Київського   університету,   на  вивчення  рідної   української   мови  та  літератури  мали  однакову  кількість  годин   із  російською. Та  були  деякі  однокурсники, яких   взагалі  звільняли  від  вивчення  української, якщо  вони  її  не  вчили  у  школі.  В  основному   це  були  етнічні росіяни і  за прізвищами, і  за  духом. Виходило, що  ми,  випускники  забитих  сільських шкіл   були  куди  освіченішими, бо  вчили  три  літератури (українську, російську та зарубіжну)  і  три  мови  разом  із  іноземною. А київські  богемні  хлопчики  складали  на  два  екзамени  менше, бо  у них  не було  бажання  вивчити  українську.  Англійську  вивчити  могли, іспанську  і  німецьку теж, а  українську – ні. Це  вже  тепер  розуміємо, чому  так  зневажали українську мову  в  найголовнішому  університеті країни, який  і  за радянських часів носив  і носить  ім’я  українського  пророка  Тараса  Шевченка.

Проект нового  закону  ще  не  розглядався  у  парламенті  (попередньо  це  має бути 11  липня), а  вже  звідусіль  лунають  перестороги  та невдоволення. І  першими  занепокоїлися  угорці, які  мають  на  Закарпатті  стільки  прав  і  преференцій, як   не  мають  у  жодній  із сусідніх  країн  ЄС.  Посол  Угорщини  в Україні  Ерно   Кешкень    публічно  висловив  занепокоєння,  що  зміни  в законодавстві   «не  розширять, а  зменшать  права  нацменшин  на  території України». Кому-кому, а   угорцям  Закарпаття  гріх   жалітися  на  «ущемлення». У   їхніх  одномовних  школах   не  обтяжують  дітей  вивченням  мови  країни, в якій  вони  проживають.  А тепер доведеться. Але  дітки  від  того  тільки виграють. Бо  чим  більше  людина   знає   мов, тим  більше  вона  людина  Світу.

Залишається  дочекатися  битви  у  парламенті  за  новий  закон  про  освіту. А вона  буде.  І ляльководи  з Кремля  руками  своїх  підспівувачів  зроблять  все, щоб зміни  ці  не  відбулися.  Втратити  такий  козир  у  боротьбі  за  пошматування  України  шляхом  омріяної   федералізації  Москва  боїться. Бо  все  ще  виношує  плани  використати  етнічні  групи, які   проживають  в  Україні, для   дестабілізації     та   послаблення  України. Недарма   увага  російських  спецслужб   спрямована   на   етнічні  групи   угорців, болгар, гагаузів, русинів. Розділяй  і  володарюй —  це стиль і  методи Кремля   у  мріях  відновити  велику російську   імперію. Мислячі  люди  повинні  розуміти, що  намагання  України  захистити свою  державну  мову, ідентичність  у  часи   військової  агресії  з  боку  Росії  є  більш  ніж   природним  бажанням   і  життєво  необхідним   кроком, спрямованим  на   самозбереження  нації.  І  кожна  країна  робила  б  те  саме.

Ніна  Романюк