Волинське Прибужжя — дивовижний край, де збереглося багато прадавніх звичаїв і традицій. І найбільше з них пов’язані із зеленими святами, які ми відсвяткували нещодавно. Більше ніде не знайдете, де б так шанували русалок, як у його мальовничих селах з не менш мальовничими назвами — Столинські Смоляри, Рогові Смоляри, Гороховище. Тому журналістські відрядження у ці краї завжди дарують незабутні враження.

Хто не був, скажімо, у Столинських Смолярах, той ніколи не дізнається, як правильно приготувати…їжака. Так-так, звичайнісінького їжака, бо мешканці цього села чи не єдині в Україні, де віддавна ласують голкастими. Через те у сусідніх селах їх їжаками називають. А ті й не ображаються, бо заслужено. Чого гріха таїти — смакує їм їжачатина. Через те, що їжакам тут завжди несолодко жилося, тепер у всій окрузі гади привільно почуваються. А вужі знахабніли так, що можуть у лісі на людину кинутися.

— Ти його відкидаєш, а він на ногу кидається і знову обвивається довкола, — розповідали люди у Гороховищі. — Тут у нас працювали чужі люди, так вони їжака з собою привезли, бо в хаті між брусами вуж облюбував собі місце: ні впіймати, ні викурити звідти. Зате миші або іншого гризуна у господі не побачиш. Добре на одне, погано — на інше. Але мало приємного, коли заходиш у літню кухню, а там на плиті… вуж спочиває. Порушився баланс у природі. Будемо скоро їжаків вирощувати, щоб рівновагу відновити…

Столинські Смоляри заховалися між гаїв і лісів у самісінькому північно–західному куточку любомльського Прибужжя. Практично звідси бере свій початок колись повноводна Прип’ять. Ще за сім кілометрів, уже на захід від села, протікає Західний Буг. Заплави і долини, безмежні луки, помережені типово поліською рослинністю, місцями збереглися майже в первісному, реліктовому вигляді. Саме тут, подалі від людського ока й цивілізації, гніздяться і живуть рідкісні представники фауни: сірі журавлі, чорний лелека, сіра і біла чаплі, пугач, ропуха очеретяна, черепахи. Не дивно, що в Столинських Смолярах і довколишніх селах Прибужжя й до сьогодні шанують закони предків. Живучи посеред такої краси, не можна було зневажати і зовсім втратити традиції прадідів, які завжди жили в гармонії з природою.

У жодному із свят не переплелося так багато християнського та язичницького, як у Зелених. Уявити Трійцю без клечальної суботи і неділі, без лепехи, якою застеляють подвір’я та кімнати, без клена за образками, яким заквітчують дім, просто неможливо. Ці обов’язкові атрибути є в кожному волинському селі й місті. Та далеко не скрізь збереглися в натурі прадавні звичаї і традиції святкування. Як пошанувати русалок, а заодно померлих своїх родичів — про це теж знаютьне всі, бо цей звичай уже майже відійшов у небуття. Саме на Зелені свята квітує жито, а за народними віруваннями, в час квітування прокидаються покійники. До них зверталися наші предки, поминали, приносили жертви, аби ті захистили рід від недоброго ока і всього злого, а урожай — від напасті. Клечання, зеленегілля — теж задля них, бо вважається, що душі померлих приходять до хати і ховаютьсяу клечанні.

У Столинських Смолярах,а  також у сусідніх Рогових Смолярах, Гороховищі тиждень після Трійці називається Русавковим. Триває він від понеділка і закінчується наступним понеділком, коли проводжають русавок (так називають тут русалок). Русальний тиждень у різних регіонах, виявляється, святкується не в один і той же час. Традиційно Русальний тиждень святкується від четверга, що перед Трійцею, і закінчується у середу після Трійці проводами русалок. У ці дні люди не працюють у полі, не полють городи, щоб русалочці стежку не прикинути. Зелений четвер є Русалчиним Великоднем. З давніх–давен відомо, що цілий Русальний тиждень люди остерігалися води і не купалися. Хіба що відьми, бо вони не бояться русалок. У Столинських Смолярах шанують русавок по–своєму. Що в городах не полють і в полі не працюють цілий тиждень — однозначно. Дехто може тільки до обіду попрацювати. І хоч у русавок серйозно вже мало хтовірить, але прадавні традиції шанують. Цілий тиждень увечері господиня на столі залишає вечерю для русавок.

— Бувало, мати покладе і наказує не чіпати, бо то — для русавок. Вранці встаєш, до столу біжиш перевіряти, чи русавки що з’їли. А на столі чогось немає. «Мамо, де хліб?» — питаєш. Мати серйозно і загадково відповідає: «Русавки з’їли».  Малих завжди лякали русавками, щоб у поле не ходили самі  і  щоб не купалися, — такі  картинки з дитинства ще  пам’ятають  прибужани  середнього  покоління.

— Мій тато розповідав, що як був малим, то русалку справжню бачив. Йому вже за сімдесят, а він описує це так яскраво, ніби вчора було. Над житом дівчина в білому не йшла, а пливла, — розповідала працівниця сільради. — Тато такий чоловік, що не вигадає казна–що. Я йому вірю.

У Десятий понеділок, або перший понеділок Петрівського посту (тобто через тиждень післяТрійці), у селах Прибужжя — знову вихідний. Цього дня тут влаштовують проводи русавок. Особливих якихось звичаїв не збереглося, але в кожній хаті варять–печуть, а підвечір у садку стіл накривають. Хто сім’єю, хто у ширшому колі, співають, частуються, аби русавки верталися до своїх домівок. Та найбільше на Зелені свята щастить смолярським пастухам. Тим, хто не лінується сплести вінок кожній корові у череді. Вертаються рогаті з паші всі заквітчані, а господар пастухові викуп несе. Віночок повісить у хлів, як оберіг…

У сусідніх Рогових Смолярах теж почула дивовижні  історії-русалії з вуст найстарішої на той час  мешканки  усієї  округи, 106–річної Олександри  Данилівни Шаламай. Бабця  була  геть неграмотна, і окрім як угодиннику, ні вчому не зналася. Зате  мала таку чіпку пам’ять, що дай Боже кожному молодому. А розповідала мелодійно, з такими художніми деталями, що мимоволі забувала, скільки  їй  років.

— Життя — то таке куце… Знаєте, як ото дощ з громовицею пройшов. Прогриміло, прошуміло — наче й не було, — по-філософськи  прокоментувала  вона  своє  довгожительство.

— Бабцю, у вашому селі так  русалок шанують, проводи влаштовують. А чи бачили ви коли–небудь русалку?

— Дитинко, не бачила. Я колись в отому кутку жила. І там сусід був у нас. У нього дві дочки, близнятка. Дівчатка маленькі, хороші. До друго госусіда в город маки внадилися рвати. Нарвуть квіток, у винки поплетуть, на голови одінуть, посідають на колодках — і так хорошее співають, так співають. Сусід батькови їх пожалівся. А той вижки (віжки) взяв, побив їх крепко. Через тиждень одна вмерла, а через трохи — й друга. І отой чоловік якось у поле поїхав. Якраз жито цвіло. Він до жита — а там його дівчата співають–співають. Як живі. Став плакати, роботу покинув, більше в поле не їздив, і де йшов, там плакав, за своїми дочками. Русавками стали. Ще одна жінка розказувала, із Столинських Смолярів. Вона русавкам вечерю на стил поставила і заснула коло того стола. І сниться їй покійна свекруха: «Встань, тобі ще рано тут. А  я хай–но приляжу, по житах ходила, ноги заросила, геть втомилася». Прокинулася — нікого. О, русавок ми боялися…

Ніна РОМАНЮК