Сьогодні українське стало модним. Останнім часом побільшало української музики, на екранах телевізорів з’явилися українські фільми та серіали. Дуже круто носити вишиванки, чіпляти на рюкзаки та на зап’ястя жовто-блакитні стрічки, набивати на тілі герби і т.д. і т.п.

Дуже приємно, що українське – в тренді, особливо серед молоді. Та й старше покоління, яке було скалічене совковим вихованням та радянською пропагандою, теж не відстає у цьому плані. Одним словом – люди прозрівають. Все те, що колись було заборонене і здавалося б неважливе, те за що українців змушували соромитися, стає важливим і трепетно дорогим. Україна відроджується, міцніє… Здавалося б, так і має бути, особливо – під час війни.

Як не крути, але все дуже просто, легко і однозначно тільки в книжках. Та й то в примітивних. Не говорю вже про реальне життя… Так, воно деколи буває жорстоким і з нотками цинічності.

Завершу з ліричним відступом, точніше, з ліричним вступом, і повернуся до реальності…

Мені завжди подобалось їздити автобусом… Ще з дитинства кожна така «подорож» приносила мені задоволення. Вже потім, у студентські роки, такі поїздки набули іншого значення: я їду додому, до свого рідного села, до людей, за якими сумую .

Тому і подобалося, та й зараз подобається мені їхати в тому «забитому» «Богдані» і мимоволі слухати, як якийсь чолов’яга на весь салон говорить телефоном, бо «шось воно перебиває і не чую тебе». Цікаво бути свідком того, як жіночки, які познайомилися п’ятнадцять хвилин тому, вже знайшли спільну мову і весело щебечуть одна до одної. Слухаючи (ні в якому разі не підслуховуючи) фрази різних людей, які змішуються в один суцільний текст (часто виходить навіть смішно), приправлений автобусною музикою і звуком мотору, особисто я – розслабляюся. Саме тому в автобусі навушники не одягаю принципово. Ефект не той.

Такий принцип протягом короткого періоду двічі став причиною мого поганого настрою, можна сказати, що навіть  розчарування.

Під час чергової поїздки з Луцька додому, я, сам того не бажаючи, почув одну фразу, яка сидить в моїй голові і досі…

«Прилетівши» з гуртожитку на автостанцію, я вскочив в автобус. Вільних місць не було, тому довелося стояти. А оскільки охочих їхати (навіть стоячи) було багато, то я швиденько опинився в кінці салону. Останні місця, на так званому «диванчику», зайняла сім’я (це я зрозумів, вже під час поїздки): два мужчини-брати, жіночка-пенсіонерка (їхня мама) і дівчинка років 6-7 (дочка одного з чоловіків).

«Автобусна» обстановка спонукала чимось зайнятися. Оскільки мої «сусіди» вже мали свою компанію, то вони дуже швидко знайшли собі розвагу – почали відому дитячу гру в слова. Ініціатором була дівчинка.

Як не дивно, але всі учасники активно грали цю гру, ніхто не «сачкував», а навпаки закидали не банальними дитячими словечками, а називали імена літературних героїв, відомих акторів, письменників, географічні назви і навіть наукові терміни.

Мене дуже дивувало те, що дівчинка, хоч і перепитувала в дорослих значення деяких слів, але загалом була дуже ерудованою на свій вік. Дитина, коли їй випало говорити слово на літеру «А», не сказала очікуване мною «аптека» чи «апельсин», а випалила «Агамемнон»… Сказати, що я був здивований, це просто промовчати… Я задумався, а чи зміг би я у свої 23 загадати це ім’я, якби не університетський курс «Античної літератури».

Здивувало мене і слово «вакуоля», яке дівчинка сказала навіть не задумуючись, коли їй випало говорити на літеру «В».

За короткий час поїздки, я почав поважати цю сім’ю.

«От як треба виховувати дітей… Отакі діти будуватимуть могутню державу», – думав я.

Та дуже швидко в цій діжці меду, яка мене потішила, з’явилася ложка дьогтю.  Вже доїжджаючи до мого Горохова, я почув цю зловіщу фразу… Може, краще я одягнув би навушники.

Коли хтось сказав слово «Керч», дівчинка запитала, що це…             «Місто є таке», – пояснив дівчинці тато. Я вже очікував патріотичної лекції для чада, але тато дівчинки не виправдав моїх очікувань.

«В Росії», – додав він.

Я був у ступорі і не вірив своїм вухам. Я рефлекторно обернувся, щоб подивитися на цього чоловіка, але він був незворушний. Він просто дожовував цукерку і поглядав у вікно.

За кілька хвилин – моя зупинка, і я вийшов з цього автобуса…

Наступний випадок, який знову підпсував мені настрій, стався приблизно через тиждень. Знову автобус, знову тільки стоячі місця, і знову мені «пощастило» почути те, що я краще б не чув.

Цього разу мама їхала зі своїм маленьким сином. Хлопчику було орієнтовно років 5. Він вмостився на руках у матусі і спостерігав за дорогою, яка «бігла» у вікні автобуса.

Молода мама щось розповідала малому, відповідала на його дитячі «а чому?». І коли в автобусі стало більше пасажирів, хлопчику стало душно, ще й «не в тему» стало «підкидати» на ямах, мама, яка очевидно їздить на заробітки до Польщі, почала розказувати сину, як в Україні все погано. І водій не такий, і дорога погана, і жити зле, і грошей мало і таке інше.

Я до цих пір не розумію, для чого ця інформація була потрібна хлопчику. Але на цьому не закінчилося, бо мама почала протиставляти Україну Польщі. Мовляв, «там так добре». Малий просто слухав і, здавалося б, ніяк не реагував на мамині слова, а та продовжувала йому розповідати, що скоро його забере і вони там житимуть удвох. Він вчитиме мову і ходитиме до польської школи, а вона зароблятиме гроші…

Я не знаю, чого ця жіночка завела таку мову в маршрутці. Може хотіла привернути увагу оточуючих, але ніхто не зреагував на її «агітацію».

Тільки залишився неприємний осад від почутого. Не думаю, що малий міг проаналізувати і зрозуміти те, що говорила йому мама… Він просто по-дитячому, наївно слухав її, бо ж вона для нього авторитет. І, напевно, він вірив, що десь там, «за границьою», просто рай на землі.

І невже ця дитина зможе любити своє, рідне, коли йому з раннього дитинства втовкмачують в голову, що «за границьою» краще?  Невже цей хлопчина, якого мама так хоче забрати з дому на чужину, зрозуміє, що на чужині він ніколи не буде своїм?

Чи зможе дівчинка, якій тато впевнено сказав, що Керч – це місто в Росії, повірити комусь чужому, що це не так?

І не треба чужих розвідників та шпигунів, і не треба карт з нібито російською Керчю. Не треба… Поки в нас є такі мами і тати, не треба… Вони самі робитимуть потрібну для когось роботу…

Доки чоловік з-під Львова буде казати своїй доньці, що Керч – це місто в Росії, доки жінка з Волині переконуватиме маленького сина, що в Україні погано, ці діти будуть і справді свято вірити в це.

Я розумію, що мені «пощастило» бути свідком поодиноких випадків. І насправді не все так погано, як я написав. Бо ж я писав про те, що мене зачепило і обурило.

Як виявляється, почуття патріотизму потрібно розвивати в першу чергу в батьків, які вже потім будуть вчити своїх дітей. А що хорошого зможе навчити тато чи мама, які спокійно «віддають» ворогу окуповані українські території та із заздрістю дивляться в сторону кордону?

Андрій Петрушко