Закінчилися, нарешті, предовгі травневі свята. Відгриміли салюти Перемоги, відмарширували «Безсмертні полки». Вкотре наговорили одне одному образливих слів, пошарпали за лацкани, натикали дуль, деінде  і  голови порозбивали. Відсвяткували…

А що, власне, святкували? 72-річницю  перемоги  над  німецьким нацизмом. Дякувати, у  нас  офіційні заходи пройшли по-скромному, за протоколом, без пафосу, не рахуючи  виснажливого телемарафону «Інтеру» з його «Безсмертним  полком». Втомили, реально втомили воєнною тематикою телевізійники. Стільки  фільмів про війну колись крутили лише до круглих річниць Перемоги. А що вже відпіарився «Опозиційний блок» на тлі ветеранів— аж бридко. «Мы не нападали. На нас напали. Мы защищали нашу Родину. И война у нас была Отечественная. Не забирайте у нас нашу Победу!» — волали з екранів. Нові меседжі, напевне, у Кремлі підказали. І — ні  слова про історичні паралелі, про ще одну війну, теж  вітчизняну, яку веде український народ на українському сході. Ми теж не нападали. На нас напали. І ми сьогодні захищаємо свою Україну від онуків  російських «победителей». Навіть  моя 13-річна донька це зауважила.

Я розказала їй про ту, маловідому її поколіню війну. Розповіла те, що чула  від свого тата, якому було 9  років у 1941. Сьогодні  йому  85, він учасник  війни, хоч  до  бойових  дій не має ніякого стосунку. І ті медалі, що вручали йому до круглих дат, припадають пилом у шафі. Він жодного разу їх не одягав, бо не має морального права. Так вважає. Бо не воював, просто був дитиною тієї війни. А скільки псевдо-ветеранів з такими ж медалями ходять і сьогодні на паради, носять портрети Сталіна і маршала Жукова, як дві бабусі-близнючки на київській вулиці у ході «Бесссмертного полка» несли  величезний портрет маршала Жукова. Тому що у них до нього — «особое отношение», бо Жуков, як сказали ведучі «Інтера» — видатний полководець. А скільки цей маршал поклав полків і армій заради своїх перемог і взяття  міст до круглих революційних  дат — скромно  промовчали. Більш ніж впевнена, що ці бабці не є фанатками маршала, їм просто втюрили його портрет у руки, для картинки.

У мене теж свої рахунки з тією війною. Бо вона забрала у мене діда, якого я ніколи не бачила і який назавжди залишився тридцятилітнім. Він загинув у 1942 не на фронті, а у себе вдома, на глухому білоруському хуторі. З дитинства, коли ми їздили в гості до білоруської бабусі, тато показував у полі самотній хрест, встановлений на тому місті, де німці застрелили діда Петра. За що? Просто сусідка настукала німцям, що дід гонить самогон для партизанів. Коли німці прийшли з облавою, він саме гнав горілку на хрестини свого найменшого сина. Встиг вискочити через вікно і побіг у поле. Але куля його наздогнала. Сусідка-прислужниця  пізніше утекла за кордон, коли німці відступали. Розповідали, що жила все життя у Франції. А  моя бабця Шура залишилася сама з чотирма дітьми. Найстаршому, моєму татові, було 10, найменшому — кілька  місяців. Косити, орати, молоти зерно у жорнах — це все доводилося робити татові, бо він став найстаршим  чоловіком у родині у свої десять сирітських літ. Ніколи не забуду, як бабуся розповідала: всіх мешканців довколишніх сіл німці вигнали рити окопи. Колону гнали через ліс і хтось пустив чутку, що людей женуть на розстріл і вони самі копатимуть собі могили. Почалася паніка, люд кинувся тікати до лісу. Побігла й бабуся з маленьким сином на руках. Коли опам’яталася, зрозуміла, що загубила трьох старших дітей. Тоді  поклала на  купині на болоті дитя і  побігла шукати решту. Та дитячий крик зупинив  її  і  привів до тями. Вона повернулася й забрала  немовля. Через деякий час втікачі вийшли з лісу і діти знайшлися. Але до кінця своїх днів бабуся засуджувала себе за ту хвилину слабості, що покинула мого дядька Матвія помирати на болоті.

Із татової родини на війну забрали його 18-річного дядька Миколу. У 1944 багато односельчан потрапили під ту мобілізацію. Сяк-так підучивши, їх кинули під Ковель, там  більшість з них і полягла. Мало хто повернувся  додому.  Дядькові Колі пощастило вижити у  ковельській м’ясорубці. Вцілів він і у водах Вісли, коли разом із пушкою та автомобілем провалився під лід. Зустрів день Перемоги у Берліні разом з американськими союзниками. А додому повернувся аж у 1950 — стільки  довелося  служити солдатикам, призваним  у 1944. Все  життя він  прожив на своєму хуторі. Із дружиною народили і виховали 9 дітей. Завжди, коли починали говорити про війну, дядько Микола після першої ж чарки починав плакати. І мені то було дивно. Тепер розумію, чому він плакав. Бо спогади про  війну — не найкраще, що залишилося в житті її солдатів…

Це російські пропагандисти сьогодні, приватизувавши Перемогу всіх народів колишнього СРСР і антигітлерівської коаліції над німецьким нацизмом, романтизують ту війну і будують на ній російську національну ідею. Як на війні можна взагалі будувати якусь  ідею?! У Росії все можливе. Відеоролик, як святкував  день Перемоги російський Саратов, став хітом. Від побаченого хочеться плакати. Північна Корея відпочиває. На парад Перемоги в Саратові  вивели… дошкільнят. Вихованці  дитячих садочків у військових одностроях несли червоні прапори, марширували вулицями з іграшковими автоматами на грудях у формі прикордонників, десантників, моряків. Дівчатка з білими бантиками, що виглядали з-під пілоток і касок, марширували на рівні із хлопчиками, а в деяких епізодах їх було навіть більше, ніж чоловічої половини. Це ж стільки коштів треба витратити, щоб всім військову форму пошити! А як «генерал» на іграшковій машинці об’їжджає «армейский парад дошкольнят» — померти від  сміху і фарсу можна! І все було б смішно, якби не було так сумно. Сиділи діди в орденах і медалях (правда, надто старих серед них не помітила, дуже  вже моложаво виглядали), слухали пісні про «служить России, удивительной стране», і «наша армия самая-самая сильная, смелая, гордая», дивилися цю пародію на парад і задоволено посміхалися. Хто би міг подумати, що бацила нацизму така заразна і через 70 літ  може  дати такі  страшні рецедиви вже в країні-«переможниці» і «визволительці» Європи?  У  Гітлера був гітлер-югенд, але навіть там не додумалися виховувати вірних фюреру та  великій Німеччині, починаючи з 5-річного віку. Невже любов до своєї країни можна  виховувати тільки  у такий  клінічний  спосіб?!

Радує одне: не у всіх ще дах поїхав. «Это святой праздник!». Ничего святого на  войне нет. Ничего святого нет в том, что десятки миллионов человек были брошены в мясорубку, преданы своим командованием и их телами буквально завалили неприятеля. Нет ничего святого, красивого, торжественного, великого в бесконечном ужасе, который сегодня вы с пафосом обыгрываете, наряжая своих детей в военную форму, делая коляски в виде танков, устраивая взятия картонного Рейхстага, надевая на нерп пилотки, вешая георгиевские ленточки на майонез в магазинах. В этом фарсе нет ничего, кроме фарса». «Мы помним». Вы не помните. Если бы вы знали, то вы бы ненавидели Сталина равно, как и Гитлера, потому что развязали войну они оба. Но вы не хотите знать историю, вы не хотите пускать в свой разум правду, а в своё сердце убийственную  реальность, потому что вы жалкие трусы, вы слабые люди, вы очень слабые, глубоко безучастные и равнодушные, циничные люди без чувства меры и без совести.

И если бы вы помнили, то вы любили бы своих детей больше, чем любили бы мысль о том, что ваши дети могут умереть за кремлевских бандитов. Если бы вы осознавали то, что тогда случилось, то вы бы боялись войн, как огня. А вы ими живёте и дышите. Сегодня же вы бы попытались прочувствовать весь кошмар истории своей страны. Вы же сегодня радуетесь и славите прошлое, в котором нет ничего, кроме насилия. Ничего вы  не помните и знать не  желаете». Це  російський журналіст  Олександр Тверськой. Слова, які ще вселяють надію.

І знову згадую свою бабусю Шуру. Ця  сільська жінка-вдова не мала у душі ненависті, ні до тієї сусідки, яка продала мого діда, ні до німців, які  принесли  на  нашу  землю стільки біди. Вона вже давно всім простила. І скільки ненависті було в  очах тих, хто вийшов цього  9 травня  на  парад «Бессмертного полка» у  Києві, Одесі, Дніпропетровську та інших  українських міст. Ні, не до німців, а до нас, українців, бо ми їх «окупували». Ми  не  даємо  їм  ходити на паради під  червоними  стягами і з георгіївською  стрічкою, не  даємо  носити  портрети Сталіна і Леніна. Вони, які стільки століть почувалися  пупом  землі в Україні  й  титульною  нацією, відчули себе окупованими «бандерами».  Журналістку, яка українською  мовою  ставила  запитання  учасникам  акції, молода  російськомовна  жінка  у  пілотці   відчитала: «В  Киеве  желательно  говорить  на  русском!» У  журналістки аж дар мови  відібрало від  такої  наглості. Вони навіть не приховують своєї ненависті до нас. Старша  жінка, якій  зробили зауваження  про колорадську стрічку, випалила: «Как же я вас ненавиджу!»

Якщо  в  Києві   вдалося  якось  втримати ситуацію  від  мордобою між палкими  прихильниками Путіна і  проукраїнськими  активістами, то в  Дніпрі  «русская  весна» розцвіла   рясним цвітом провокацій і закінчилася кровопролиттям. На це й розраховували організатори  акції «Безсмертний  полк». В українському Дніпрі тітушки гамселили  українських військових, учасників АТО, а поліція, як і в Одесі у травні 2014, спостерігала й  не втручалася, за що генерали поплатилися посадами. Але від того не легше. Бо ще раз  переконалися, як просто, навіть тепер, дестабілізувати ситуацію в Україні й скільки  симпатиків  Кремля  чекають  свого  зоряного  часу для  реваншу. Не доведи, Боже, цьому  статися, але якщо це буде, то банальним мордобоєм вони не обмежаться. Нас  вони  не  пошкодують. Якщо раніше ще сумнівалася, варто чи не  варто дозволяти такі акції авторства Росії, то тепер всі сумніви  розвіялися — не варто. Бо  нічого святого  в  них  немає. І не про  вшанування  пам’яті загиблих  у тій війні  йдеться. Вони думають тільки про свої політичні  дивіденди. А пом’янути загиблих кожен  може і без  «Безсмертних полків». Молитвою за  упокій,  квіткою до Обеліску. А головне — ненавистю до війни. Бо коли  весь світ зрозуміє, що у  війнах  немає  перемог і що це не привід для радості, коли  люди навчаться  не радіти  смерті  ворога, а сумувати  за  своїми — може  тоді  буде  менше крові  і воєн. Може…

Ніна РОМАНЮК