1150 рік. На початку лютого Лучеськ, місто над Стиром, опинилося в облозі. Ще року не пройшло, як перемігши колишнього великого князя київського Ізяслава Мстиславовича (онука славного Володимира Мономаха), новим великим київським князем став суздальський князь Юрій Долгорукий – син великого Володимира Мономаха. Ізяслав віддалився до Володимира, ставши, таким чином, волинським князем. А Юрій Долгорукий тепер вирішив забрати у племінника усі його володіння.

І ось, разом зі своїми – братом Вячеславом – ще одним сином Володимира Мономаха та галицьким князем Володимирком, він взяв в облогу Лучеськ. Обороною міста керував брат князя Ізяслава Володимир і одна з вилазок була доволі успішною. Наступного дня, 8 лютого під мурами міста (тоді ще дерев’яними) розпочалося чергова сутичка. З боку нападників, їх молодий очільник кинувся в бій так стрімко, що кінна дружина сильно відстала, а їх хоробрий зверхник увірвався в ряди неприятелів – захисників Луцька один. Бій був гарячим, кінь під молодим відчайдухом був поранений двома списами, а третій вструмився до луки сідла.  Останнім зусиллям кінь все ж виніс вершника до своїх і відразу ж впав мертвим. А самого воїна слуги відтягли вбік та зтягнули з нього геть збиті від ударів обладунки. Цим воїном був ніхто інший як молодий син Юрія Долгорукого Андрій -майбутній володимиро-суздальский князь Андрій Боголюбський.  Чудом залишившись живим, він вирішив гідно вшанувати свого бойового коня – його поховали із почестями, належними герою, насипавши  могильнй курган над Стиром.

Ось так, ненадовго, місто Луцьк опинилося в центрі боротьби за київський великокняжий престол між двома князями-Мономаховичами – Ізяславом Мстиславовичем та Юрієм Долгоруким.

Уся інтрига князівських міжусобних конфліктів часу занепаду Київської Руси була зумовлена тим, що давньоруська практика не знала чіткого порядку наслідування великокнязівського престолу від батька до сина. Так, старший син міг успадкувати владу, але після його смерті велике княжіння могло, на цілком законних підставах, перейти до його другого за старшинством брата і так далі. Такий «родовий» принцип на практиці часто створював преценденти для боротьби між князями – братами та родичами за велике княжіння у Києві. Тим більше, що усі фігуранти цієї боротьби були Рюриковичами ще й до того нащадками Ярослава Мудрого.

Загалом, Київська Русь, хоч і зберігала ще єдність, існувана у вигляді своєрідної «конфедерації» удільних князівств, головним над якими був великий князь київський. Що й «підливало масла у вогонь» боротьби за велике княжіння.

Зважаючи на давність цих подій, князівські конфлікти ХІІ століття здаються нам чимось далеким і майже легендарним. Але, за великим рахунком для наших далеких предків це був страшний час. Сучасна політична боротьба між різними політиками та політичними силами, «перегони» президентських і парламентських виборів новітньої історії незалежної України, і  два наших  «Майдани», не йдуть ні у яке порівняння із тодішньою боротьбою князів за владу. Боролися як за великокняжий Київський престол, так і за удільні князівства. Із цим не порівняється навіть конфлікт на Донбасі, оскільки полум’ям збройних протистоянь була обійнята уся Русь-Україна. Ворогами ставали родичи, навіть брати, брехали, наймали собі на службу ворогів Руси – кочовиків половців. А найбільше страждав, звісно, простолюд.

Правління у Києві Володимира ІІ Мономаха (1113-1125) та його старшого сина Мстислава (1125-1132) було останнім часом, коли зберігалася відносна стабільність. А далі, вже ближче до середини ХІІ ст. київський великокняжий престол став об’єктом боротьби між представниками двох князівських ліній – Мономаховичами та Ольговичам (нащадками чернігівського князя Олега Святославовича – ще одного онука Ярослава Мудрого по лінії його сина Святослава), яке переросла у конфлікт між самими князями Мономаховичами – Ізяславом Мстиславовичем,  який у 1146-1154 рр. був великим князем Київським та його дядьком сином Володимира Мономаха Юрієм Долгоруким. Головною метою життя та діяльності цього останнього  було посісти київський великокняжий престол, чого він, під кінець свого життя таки досягнув. Власне, і в історію він увійшов під прізвиськом «Долгорукий», мовляв, постійно тягнув руки до Києва.

Так, у суперечках та військових конфліктах з князями-Ольговичами пройшло усе правління у Києві великого князя Ярополка (1132- 1139) ще одного з синів Володимира Мономаха.   Він мирно помер у Києві, і віразу по його смерті велике княжіння захопив князь Всеволод Ольгович. Спадокоємець Ярополка – перяславский князь Вячеслав не став чинити опору та уступив Всеволоду Київ. Таким чином, у 1139-1146 рр. великим київським князем був представник Ольговичів – Всеволод.

Після великого князя Всеволода Ольговича (1140-1146) київське велике княжіння посів його брат Ігорь Ольгович. Але він не користувався популярністю в киян, і хоча на початку  короткого правління Ігоря Ольговича його брат Святослав пообіцяв відсторонити від управління тих княжих тиунів (управителів), які утискали киян, цієї обіцянки Ігор так і не виконав. Отож, кияни таємно запропонували онуку Володимира Мономаха Ізяславу Мстиславовичу бути в них великим князем. Таким чином, після успішних для Ізяслава бойових дій, він захопив Київ, дейого із радістю зустрів місцевий люд.

На той час князь Юрій Долгорукий розбудовував своє Ростовське князівство, яке дісталося йому в уділ ще за рішенням батька – Володимира Мономаха. Власне, міста Ростова князь не любив, тому почав розбудовувати місто Суздаль, а, вподобавши кілька сіл та місцину на узбережжі річки Москви, заснував тут однойменне місто, яке в літописі вперше було згадано у 1147 р.

Але мрією Юрія Долгорукого було все ж велике княжіння в Києві. Варто зауважити, що державно-політичну розбудову північно-східних земель Київської Руси – Володимиро-Суздальського князівства по-справжньому розпочав вже його син Андрій Боголюбський, з чого, власне і почалася розбудова майбутньої Московської, або Російської держави. А Юрій Долгорукий, хоч і вважається засновникм Москви, продовжував «жити» великим княжіння у Києві – як ніяк він же син Володимира Мономаха!

Нагода позмагатися за Київ із Ізяславом Мстиславовичем з’явилася невдовзі. Так, у Києві, фактично в полоні, залишався попередній велкий князь – Ігор Ольгович. Його брат Святослав, своєю чергою, звернувся до Юрія Доглорукого, аби той допоміг йому визволити Ігоря, а також прямо сказав йому: «йди до Києва, спаси нещасного і володій землею Руською».

Тим часом сам Ігор Ольгович, втомившись від мирських справ, вирішив прийняти чернецтвто та став подвизатися у київському монастирі Святого Феодора, і навіть прийняв велику схиму.

Тим часом ситуація ускладнилася ще й тим, що князі – представники ще однієї гілки нащадків Ярослава Мудрого – Давидовичів, що на той час стали правителями Чернігівського князівства (яке свого часу був й уділом тих же Ольговичів), встигли відібрати у Святослава Ольговича кілька його володінь. А той все більше вдавався під опіку Юрія Долгорукого. Врешті, князі Давидовичі, коли Святослав, своєю чергою, відібрав у них одне з володінь, звернулися по допомогу до великого київського князя Ізяслава. Він погодився виступити в похід, тим більше, що Давидовичі пропонували йому таким чином нейтралізувати Юрія Долгорукого. А тим часом готували змову проти київського князя. Про це дізнався київський воєвода Гліб, а відтак і широкий загал киян. Варто зауважити, що кияни дуже любили свого князя Ізяслава. Але в даному випадку цей «vox populi – гла народу» вкупі із «писхологією натовпу» призвів до біди – в Києві зідйнялися заворушення, і всю лють на князів Ольговичів його учасники вимістили на Ігореві Ольговичеві, який на той час був вже був схимонахом. Як не намагалися воєвода та навіть духовенство на чолі із митролитом урезонити натовп – нічого не допомогло, розлючена юрба просто розірвала Ігоря на шматки. Але потім ініціатори цієї розправи «звалили» усю вину за спалах народного гніву на князів Давидовичів та союзників князів Ольговичів. «Горе тим, хто живе нині! Горе віку суєтному і сердцям жорстоким!», – такі слова сказав, зокрема, настоятель Свято-Феодорівської обителі ігумен Ананія під час похорону нещасного Ігоря. Дуже засмучений був і сам князь Ізяслав Мстиславович, який не стримував сліз. «Тепер назвуть мене вбивцею Ігоря! Бог мені свідок, що я не мав у тому жодної участі, ні ділом, ні словом: він розсудить нас в іншому житті. Кияни вчинили зухвало», – такими були слова князя.

Але тепер, коли Святославом керувало вже бажання кровної помсти, Юрія Долгорукий отримав усі важелі для того, щоби втрутитися і розпочати збройну боротьбу за Київ. Приводом стало прохання самого Святослава Ольговича про допомогу.

Юрій Долгорукий, до якого приєднався й Святослав Ольгович, разом з половецьким загоном, виступили у похід. Кияни, між іншим, почали було говорити про мир з Юрієм, який треба було б укласти лише «зі зброєю в руках». Але князь Іязслав  із братами готувався таки до битви: «я віддав би йому будь-яку область, якби Геогрій (Юрій Доглорукий) прийшов одни з дітьми своїми, але із ним варвари половці та вороги мої Ольговичі».

Вирішальна битва за Київ відбулася 23 серпня 1149 р. Окрім київської дружини на боці Ізяслава був переяславський полк та половецький загін. Бій був кровопролитним  і невдалим для Ізяслава – кияни та дружина князя Ізяслава Давидовича (Давидовичі тоді знову підтримали Ізяслава Мстиславовича) не витримали натиску ворога. Мало того, переяславці та союзні Ізяславу половці перешйли на бік Юрія Долгорукого.

Отож, до Києва Ізяслав повернувся, фактично без війська. «Чи будете ви битися за мене?», – запитав він киян, які зібралися на віче. «Отці, сини і брати наші лежать на полі битви, інші в полоні та без зброї”, – відповіли кияни улюбленому князю та його союзнику Ростиславу князю Смоленському. Втім, народ додав:  “Ви знаєте, що ми не уживемося з Георгієм (Юрієм Долгоруким), отож коли побачимо ваші знамена, то всі одностайно проти нього повстанемо”. Отож, Ізяслав Мстиславович відійшов до Володимира на Волині.

Тим часом Юрій Долгорукий святкував перемогу, адже здійснилася його заповітна мрія – бути великим князем київським.

Але Ізяслав Мстиславович не гаяв часу і знайшов собі союзників в особі угорського короля Гейзи та польського короля Болеслава IV Кучерявого, а також чеського короля Болеслава Богемського. Угорський король навіть одружується на молодшій сестрі Ізяслава Мстиславовича Єфросинії та дав швагру 10 тисяч вершників. Але дізнавшись, що ще один син Володимира Мономаха – Вячеслав взяв бік Юрія Долгорукого і те ж зробив галицький князь Володимирко, західні союзники Ізяслава почали радити йому примиритися із дядьком. «Вірю і дякую вам,  — відповів, своєю чергою,  західним союзникам Ізяслава Юрій Долгорукий, – йдіть же додому і не тяготіть землі нашої, тоді я готовий задовільнити вимоги мого племінника”. Отож, угорські та польські військові загони полишили Волинь. Далі передбачалося, що великим київським князем стає таки Юрій Долгорукий, який клятвою обіцяє Ізяславу Мстиславовичу княжіння на Волині – у Володимирі та Луцьку, а також у Новгороді Великому з усіма вигодами від цього торгівельного міста. Але Юрій Долгорукий вже хотів відібрати у племінника все і відразу. Він хотів остаточно розгромити його та застосувати принцип «vae victis – горе переможеним». А Ізяслав, своєю чергою, волів краще загинути в бою, ніж укласти з дядьком ганебний «мир на колінах».

Отож війська цих двох суперників знову схрестили мечі. Юрій Долгорукий, вирішивши взяти ініціативу до своїх рук, взимку 1150 р. підступив до Луцька. У поході з ним був і його син Андрій – той самий, під яким в одній з сутичок під мурами міста і загинув кінь. Власне, з цієї історії ми і розпочали нашу розповідь.

Облога Лучеська тривала три тижні, лучани навіть не могли набрати, для своїх потреб, води у річці Стир. Задля порятунку міста Ізяслав Мстиславович вирішив дати Юрію Долгорукому вирішальний бій. Але тут один з союзників Юрія Долгорукого галицький князь Володимирко запропонував припинити кровопролиття та укласти мирну угоду. Онук колишнього великого київського князя Святополка-Михаїла (1093-1113) Юрій Ярославович та син Юрія Долгорукого Ростислав були проти, але Володимирко, ще один син Володимира Мономаха Вячеслав, та той самий Андрій – хоробрий син Юрія Долгорукого схилили його припинити врешті ворожнечу.  Була укладена мирна угода, згідно якої Ізяслав Мстиславович склав із себе повноваження великого князя, а Юрій Долгорукий, задля справедливості, уступив Київ своєму старшому брату Вячеславу. Усі ці умови князі обговорили та узгодили вже в Пересопниці, а заврешилося усе, як і годиться, весіллями та банкетами – одна дочка Юрія Долгорукого Ольга вийшла заміж за сина галицького князя Володимира Ярослава (майбутній видатний галицький князь Ярослав Осмомисл), а інша – за Олега, сина Святослава Ольговича.

Ось так завершився цей етап боротьби за велике княжіння у Києві, яка тривала упродовж усього ХІІ століття. Забігаючи наперед, зауважимо, що Ізяслав Мстиславович таки згодом повернув собі київський великокняжий престол, і був великим князем київським до своєї смерті у 1154 р. Встиг побувати великим київським князем у 1155-1157 рр. і Юрій Долгорукий.

Насамкінець зауважимо, що великим київським князем у 1168-1169 рр. був син Ізяслава Мстиславовича – волинський князь Мстислав, а його онук – волинський князь Роман Мстиславович увійшов до історії Руси-України як засновник Волинсько-Галицької держави, якою й управляла його династія Рюриковичів-Романовичів до XIV ст., і спадкоємем якої, одружившись на дочці одного з волинсько-галицьких князів Лева, став останній правитель Волинсько-Галицької держави – великий волинський князь Дмитро-Любарт. Були нащадки й у Юрія Долгорукого, який зпочаткував іншу династичну гілку Рюриковичів, останній представником якої був московський цар Федір Іоаннович  (1584-1598), син царя Івана IV Грізного.

Загалом, коли мова йде про роль Луцька в нашій середньовічній історії, то зазвичай згадуються час правління князя Любарта (1340-1383) та славний З’їзд європейських монархів у Луцьку 1429 року 590-у річницю якого ми відзначили цього року. Але, як бачимо, і давніша історія нашого міста була не менш цікавою та насиченою подіями. Мало того, можна зробити висновок, що події лютого 1150 року, які відбувалися під Луцьком, були, певною мірою, доленосними та визначальними.

Що ж до кургану, насипаного на узбережжі Стиру над могилою коня Андрія Боголюбського, то на думку багатьох дослідників, це був курган Романівка у луцькому передмісті Юриздика. Цей курган фактично перебував на території Градної гори, на якій нині знаходиться архітектурний комплекс Свято-Троїцького кафедрального собору. До слова залишки цього кургану можна було бачити ще в 1930-х роках.

Костянтин Олексюк