Ми згадуємо тих,хто загинули в ті часи,але питань набагато більше,ніж відповідей. Особливо тепер. Друга світова замість Великої Вітчизняної. Змінилася назва. А що ще? Маки замість смугастих стрічок? Змінюються букви,форма і зміст,а на манежі одні і ті ж. Дивує те,що сивочолі ветерани,які часто опинялися по різні сторони воєнних барикад,зараз мають мужність потиснути одне одному руки. Хотілося б згадати інше: чи потиснуть руки учасники різних таборів теперішньої війни. І взагалі,чи потрібно це нам? Тиснути руку,яка,цілком імовірно,вбивала твого друга або ж хрещеного батька? Під час Другої світової у кожного українця була свою правда і зрозуміти,при бажанні,можна і червоноармійців,і воїнів УПА. Зараз же правда одна. Є Донбас,який споконвіку був українським і таким він має залишитися. Люди з українським паспортом,які хочуть цілувати триколор ,най цілують його у Кремлі,а не кличуть Кремль до нас. Виправдання тим,хто вважає себе українцем і воює по ту сторону я знайти не можу.
Нам потрібен мир,хоча не будь-якою ціною. Не можна здавати жодного міліметра своєї землі. Не можна допустити,щоб Донбас став нашим Придністров’ям. Забагато популізму і замало дій. Хочеться,щоб мирний план деокупації Донбасу скоріше почав діяти. Інакше неминучим буде інший план: можливо дещо спонтанний,хаотичний,але це буде план людей,що втомилися чекати.
Не випадково почав із Дня Пам’яті…Пам’ятайте,що зараз у нас іде війна. Пам’ятайте про це,коли читаєте російські детективи і переглядаєте фільми про війну у Ічкерії. Поки стріляють на східних рубежах нам немає що святкувати. Просто пам’ятаймо…!