Тільки-но запрограмували себе на позитив на рік, а тут вже от-от і Різдво. А хочеш пройнятися духом цього свята – їдь до українського села.
Чи те, що у нашому домі ніколи не скупилися малим колядникам на паперові, чи те, що мама працює вчителькою у місцевій школі, але до нашого дому завжди ледь не наввипередки бігли маленькі колядники. Бувало і таке, що деякі чекали своєї черги, бо у цей момент якраз у домі співали і вітали дітлахи, які встигли раніше. Хтось з них, витренуваний вдома рідними, старався потрапляти у кожну ноту, а потім вітав довгими привітаннями господарів дому, а дехто, переставляючи місцями і недоспівуючи до кінця всім знайому “Добрий вечір тобі, пане господарю”, торохкотів різдвяне привітання. Хоч кожного можна було зрозуміти – у них ще стільки домівок треба обійти, за день і не впоратись, а це й нелегка справа – колядування. Кажу так, бо знаю, і я ходила.
…Тато спеціально для наших з братом походеньок, поки мама вчила нас колядок та привітань, змайстрував різдвяну зірку. Перед виходом кожного року батьки нам нагадували, що ми ходимо не для заробляння грошей, і якщо хтось скаже, що не має грошей – все одно заколядувати.
Схема була така. Озброєні різдвяними привітаннями та зіркою (і для повноти маленького концерту, і для оборони) ми старалися заходити у кожну хату. Маленьке дівчисько, де чуло гавкіт собак, казало: “Я туди не піду”, але захисник-брат з мужністю в голосі казав: “Не бійся, Олеся” і ми йшли на подвір’я. Гукнути: “Пане господАрю, дозвольте заколядувати”, – місія Тараса. Радо відкриваючи двері обійстя, люди запрошували нас до господи. Далі брат обов’язково знімав шапку, давав її мені, а сам брав у руки зірку і відбувався концерт. Починати колядку – було вже моєю місією, а брат-колега підтягувався. Кожен виконував свою партію – хтось співав, хтось крутив зірку, хтось підспівував, а хтось тримав шапку. На малих колядників виходили подивитися чи не всі жителі дому. А гості господарів будинку частенько також підкидали щедру “копійчину” до нашої каси. Не можна було оминути питання: “А чиї то ви, діти”. І ми гордо розказували, хто наші мама і тато. Отак від хати до хати, від собаки до собаки, зірка крутилася майже у кожному домі…
Різдво – час для родини. А такі гостини завжди пройняті любов’ю та щирістю. Зараз свідомо ціную зустрічі з рідними, бо вони бувають досить рідко. Особливо коли збирається велика родина. І з кожним роком сприймаю слова бабусі та дідуся по-новому. Бабуся, яка боїться, що “хлопців розберуть”, а я, посміхаючись, запевняю, що ще встигну вийти заміж. Дідусь, який обіймає і каже, що радий, що приїхав до сина з невісткою в гості і побачив внуків. Ці зустрічі та фото, зроблені у родинному колі, – безцінні. І, як не крути, а хтось і заведе: “Добрий вечір тобі, пане господарю. Радуйся, ой, радуйся, земле, Син Божий народився”, і підхоплюючи один за одним стіни дому наповняться різдвяним многоголоссям.
Телефон забитий привітаннями зі святами, вчора відсвяткували другий празник – святого Василя, наслухались та наспівались колядок та щедрівок. Час повертатися у місто, де хтось вже зганяв набрані кілограми у спортзалі, а хтось ще досі набирав у ложку вчорашні салати. Ще вчора ми милувалися щойно засвіченими на вікнах магазинів першими мерехтливими світлячкам, а вже завтра з домівок будемо виносити новорічно-різдвяних зелених красунь. Але це не кінець, а тільки початок.
Олеся Нижник
Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook
1 Comment
Доки живуть традиції, доти живе Україна. У них (обрядових дійствах) – рятівний промінь віри, який осяює шлях, вирятовує, реанімовує життя у бранцях суєти-марноти. Вони – відлуння української душі.