Деколи хочеться залишити те, що є в твоїй пам’яті, на якійсь флешці. Після трьох років виношувань цієї історії в своїй пам’яті, я хочу поділитися нею зі всіма і залишити її у всесвітній павутині.
То була звичайна осіння п’ятниця, яких багато. Досиджуючи до кінця четверту пару, я подумки на ходу застрибую в маршрутку. Сьогодні їду додому, тому вже давно «на низькому старті». Пара таки закінчилась, поспіхом спакувавши в рюкзак речі я виходжу, ні, вилітаю з гуртожитку в напрямку автостанції. Минаю вже такий звичний ряд високих беріз, що верхівками заглядають у вікна цього студентського будинку.
Автостанція теж на перший погляд не виказувала, що здивує чимось новим. «Команди» людей з сумками-рюкзаками-пакетами гуртувалися біля кожної платформи, очікуючи своїх автобусів.
Але увагу привернули інші люди – біля лавочок стояли два чоловіки в одностроях Збройних сил, біля них – дві жінки і діти – троє дівчаток підліткового віку. На лавочках стояли камуфльовані рюкзаки, які були забиті під саму зав’язку. Настрій чоловіків та й їхніх проводжаючих показував, що це – розставання, а не зустріч. Вони говорили зі своїми найріднішими, щось запитували, розповідали. Вчорашні сільські чоловіки, які були змушені одягнути камуфляж і берці, давали настанови жінкам про догляд за господарством…
Як і годиться на всіх автостанціях та вокзалах, жіночий «носовий» голос затягуючи оголосив: «З першої платфоооорми відправляється автоообус … Водіям та пасажииирам щасливої дороги».
Натовп «рухнув» до відкритих дверей автобуса, щоб зайняти своє місце під сонцем, на наступну годину-дві. Не зрушили з місця тільки вони, ці чоловіки в формі зі своїми дружинами та дітьми. Озирнувшись на водія, який докурював цигарку, чоловік у формі зрозумівши, що ще має якусь хвилину, знову обернувся до своїх. Вони стояли і говорили… Діти обіймали своїх татів, тати – гладили дочок по заплетених косичках руками, які були змушені покинути мирну роботу і опановувати інше ремесло…
Водій, дотягнувши їдкий дим, з баскетбольною точністю стрельнув димлячим недопалком у смітник і відкрив двері автобуса. Вже за хвилину, на і без того шумній автостанції стало ще на кілька децибелів шумніше, цьому сприяв звук щойно заведеного «Еталона».
Один чоловік з великою сумкою, добігав махаючи руками. Я на хвильку відволікшись від зворушливих проводів військових, проводжу поглядом непунктуального пасажира в автобус, а коли він ховається в дверях, уявляю, як розчервонілий чолов’яга ставить на підлогу свою сумку, якою щойно розмахував і віддихуючись каже сам до себе: «Хух, думав вже, що не встигну».
Повертаюся до проводів військових і спостерігаю незмінну картину: всі на своїх місцях, тільки, може, в очах у жінок та дівчаток стало більше вологи.
Водій, як книжка пише, посигналив і почав повільно здавати назад, щоб виїхати з платформи.
Чоловіки побачивши відправлення, позакидали рюкзаки на плечі, почали обіймати дружин та дочок. Один з них, зніяковіло обійняв жінку та двох дочок, ще раз всіх обцілувавши, по-чоловічому кинув: «Ну чого плакати? А-ну перестаньте». Після цього він швидко рушив до автобуса і в дверях помахав рукою, через силу посміхнувшись.
Його товариш ще втішав свою донечку. «Я ж буду дзвонити до тебе, будем говорити. Я скоро приїду. Слухай маму, добре?», – притискаючи дитину до себе говорив він: «Ну, все. Я йду, бо ж автобус поїде».
Він йшов і за кілька метрів шляху обернувся разів десять, щоб блискучими від сліз очей, які накотилися під час обіймів з донечкою, посміхнувшись підморгнути своїм дівчатам.
Автобус повіз цих чоловіків туди, де вони були потрібні, куди їх кликала Батьківщина, а вони не змогли проігнорувати цей поклик-прохання…
На автостанції біля лавок ще залишилось дві сім’ї, які щойно провели в дорогу своїх захисників. Вони будуть переживати, щохвилини думати про них, молити Бога, щоб дарував їм здоров’я і сили, чекати та безмежно радіти, коли їх тати та чоловіки повернуться додому.
Спостерігавши за цією ситуацією, я ледь не прогавив свій автобус. Їхавши додому в пам’яті я прокручував цю картину і теж навіть мимовільно просив Бога, щоб допоміг їм. Враз мені згадались ті берізки біля гуртожитку, які тріпотіли гіллям на вітрі. В моїй голові кардинально змінилося сприйняття образу цих берізок – певний час я й не міг їх так називати, бо мені більше підходило слово «бєрьозка», «русская бєрьозка», і вже не як символ осені, вбраний в золоті шати, а як символ тривоги, біди, закінчення миру… Такий собі ворожий спецагент…
Але ж, згадуючи новелу Коцюбинського, можна сказати: «Коні не винні», бо ж насправді жоден символ когось або чогось не може відповідати за того, з ким його асоціюють. Жоден колір прапору не винен у «промахах» народу, який тримає цей прапор в себе над головою, жодна берізка і ведмідь не може змінити свідомість тим, хто малює їх зображення на футболках і всьому іншому…
Минуло кілька років, сім’ї дочекалися своїх тат і чоловіків, яких тоді проводжали. Все має властивість закінчуватися, і колись закінчиться ця підступна війна і хтось перестане жити ідеєю фікс: поселити в голови громадян сусідньої країни отих ведмедів та «бєрьозок»… Або й взагалі перестане жити…
Андрій Петрушко
Більше читайте новин на нашому телеграм каналі та на сторінці у Facebook