Вчора налаштувала себе, що зранку дотримуватимусь правила 15 хвилин. Як то кажуть, сама придумала – сама виконую. 15 хвилин залишаю на ранковий туалет, 15 – на вибір одягу і натягування його на себе, 15 – на сніданок, 15 – на дорогу. Ніби по плану все гарно і легко.

Ранок розпочинається з пісні Échame La Culpa, яку нещодавно поставила на будильник. Чистячи зуби мугикаю собі під ніс незрозумілі нотки щойно зрозумілої латинської поп-музики. «Все ж таки гарна ідея ставити на будильник веселу музичку», – промайнуло в думках. Під «латину» починається і вибір сьогоднішнього вбрання. Все-таки вибір одягу, то неймовірно важка праця. З усієї кількості речей доходжу до думки, що нІчого одягнути. Вибір у житті жінці завше важко зробити, який приводить до роздумів: «А, може, цей…», «А якщо не підійде…». «Як з чоловіками», – подумалось. Усміхнулась. Глянула на годинник, час підганяв. О! І зразу підійшло.

Починаю обирати між ранковою домашньою кавою або спізненням на роботу. Біжу на зупинку, не попивши кави. «На роботі вип’ю», – майнуло в думках.

Спускаючись зі сходів, зустрічаю свого сусіда, який приносить мені цукерки. Вітаюсь. Радію, що не побачила іншого сусіда, який спить і бачить, як би мене одружити, бо кожного разу, як бачимось, питає: «Ну, то що? Коли там вже?» Добре, що ми з сусідами бачимось нечасто. Бо і солодкого їсти багато не можна і дурними питаннями задаватися – шкідливо.

Приходжу на зупинку. Там містяни вже грають у лотерею «Влізу-Не влізу», бо маршрутні таксі «забиті» вщент у ранкову годину пік. Краєм ока оглядаю «гравців». Хтось блудив просторами інтернету, хтось щось вишукував у сумці, хтось помітно нервував, очевидно, кудись запізнюючись. Кожен заклопотаний собою, живучи у власному світі, чекав на свій рейс. Врешті на зупинці залишилось кілька чекаючих і я.

На лавці сиділа непримітна бабуся. На голові – хустка, як символ заміжньої жінки. Біля її ніг стояла торба, на її розміри я звернула увагу вже потім. Виглядаючи потрібну маршрутку, вона оглядалася через плече, бо сиділа спиною до приїжджих маршруток. Врешті побачивши ціль вона рушила йти, залишивши свою ношу. А глянувши на мене, хоч я ніколи не відзначалася сильною статурою, сказала: «Поможеш мені донести до маршрутки?». Не дослухавши моє: «Звичайно», – вона вже шкандибала до своєї цілі, бурмотячи під ніс якісь таємні бабині побажання. «Ой, дитино, шоб ти була здорова. Ой, дай, Боже, тобі здоров’я і доброї долі». Не чуючи, що там вона мені доброго бажає, я рвонула до бабиної ноші. Взялась за ручки клунка. Раз! Розумію, що торба мені не під силу, але пробую відірвати її від землі вдруге. Мене хилить на бік і я розумію, що це фіаско.

Біжу до бабусі, яка вже майже дійшла до маршрутки і кажу, що не можу її піднести. Пояснюю, що тут треба чоловіка сильного. На що чую: «Ой, тяжка? То там помідори». Поки вона мені розказує, де вони в неї взялися, я поглядом вишукую чоловіка-силача. Але як на зло ніде не видно представників сильної статі. Обернулась, щоб поглянути на цінну сумку з помідорами, але її на місці не виявила. «О, ні! Сумку з помідорами вкрали!», – говорить в мені якась коментатор з кримінальної хроніки. Ба ні. Бо її вже, не скажу інакше, «перла» якась молодиця. Тілом мені до неї ще далеко. Довго ще треба їсти сусідові цукерки. Дотягши з гордо піднятою головою сумку до маршрутки, питає: «Куди її ставити?», –  на що чує певну вказівку від бабусі. Помідори – на місці. Молодиця, глянувши на мене, напевно, з думками: «Тю, яка цяця», – попрямувала у своїх справах, миготячи обручкою.

Все-таки жінки – то поєднання непоєднуваного. Така собі суміш краси, грації та сили.

«Рано мені заміж. Не надто я ще сильна», – промайнуло у думці. Усміхнулась.

Встигла.

Олеся Нижник