Здавалося б вже всі переговорили про «Бандерштат». У пресі перестали з’являтися комусь цікаві, а комусь такі надокучливі новини про те, що під Луцьком щось «відгриміло», хтось щось «запалював», фейсбучна стрічка новин перестала майоріти бандерштатівськими постами, фото з відомими людьми, враженнями від фестивалю.

Але напевно в багатьох людей, які були на фесті, і в тих, які «тішились» ним у своїх квартирах, залишилось щось недоговорене стосовно «Бандерштату»… До товариства тих, в кого є що сказати належу і я: мене «мучать» три випадки, з якими я асоціюватиму «дебютний» для себе «Бандерштат». Тому, щоб нескАзане все ж таки не залишилось несказАнним, я вирішив чесно зізнатися і поділитися цими історіями.

Власне на фестиваль я потрапив через роботу, тому спочатку не особливо «горів» бажанням фестивалити – були інші плани на вихідні, але сталося, як сталося…

Не буду писати сторінок вражень від гутірок з відомими і цікавезними особистостями – Зурабом Аласанією, Андрієм Садовим, Андрієм Білецьким, Володимиром Парасюком, Дмитром Лазуткіним, Сергієм Жаданом, Євгеном Галичем, Юрком Журавлем. Не описуватиму виступів Арсена Мірзояна, Христини Соловій, Юрка Юрченка, гуртів «Без обмежень», Друга Ріка, Мері, Karna, Один в каное… Мова йтиме про іншу сторону фестивалю.

Після завершення гутірок в перший день я, втомлений від спеки і від всього почутого, «переваренного» і написаного, плентався додому,  підставляючи свою голову для палючого сонця. Рух на полі і на мосту через Стир був інтенсивний у двох напрямках. Десь за метрів 20 переді мною мелькав величезний рюкзак, який привертав увагу тим, що з-за нього виднілася тільки голова і ноги. Хлопець з рюкзаком йшов трішки повільніше, ніж я, тому невдовзі я його майже наздогнав. Бандерштатівець на ходу щось шукав у кишені, зрештою витягнув телефон і продовжував іти в заданому напрямку, але в цей момент разом з телефоном з кишені по-зрадницьки «вискочив» гаманець. Хлопець ішов, а гаманець спокійно лежав у траві на березі Стиру.

«Треба зупинити його, сказати про згубу», – мелькнуло в голові, але хтось мене вже випередив.

«Молодий чоловіче, у вас щось випало», – гукнув навздогін хлопцю з рюкзаком інший юнак, якому довелося повторити цю фразу кілька разів, щоб «достукатися».

Коли хлопець, який кілька секунд тому міг втратити в чужому місті всі свої статки обернувся, то йому вже віддавали товстий коричневий гаманець-втікач. Очевидно, любитель фестивалів взяв із собою на фестиваль достатньо грошей, щоб точно вистачило… Він розгубився, сказав: «Дякую», постояв ще трішки і рушив далі, напевно думаючи, як йому пощастило.

Спостерігаючи за цією ситуацією стало якось так добре, спокійно, і неймовірно приємно… Ніби і ці двоє людей мені незнайомі, і від цієї ситуації мені було не холодно, ні спекотно, але  я отримав неймовірну порцію позитиву. Просто пройняла гордість за те, що є такі люди. Значить ще не все втрачено…

Було ще багато приємного, і незабутнього, але також мене зачепили два випадки, які сталися на фініші фестивалю. Після концерту «Другої ріки», який «закривав» головну сцену, колеги-журналісти «підбили» мене сходити на «тиху» сцену і послухати «Один в каное». Якщо чесно, до цього часу я не був палким прихильником цього гурту, та ще й час був трохи пізній і рівень втоми вже сягав червоної позначки, але ВМОВИЛИ. Я пішов.

Чекаючи «Один в каное», ми ще трішки послухали гурт «Мері». Пісні хлопця з таким промовистим і популярним серед українського жіноцтва прізвищем Винник (лідер гурту – Віктор Винник, – прим. авт.) навіяли мені спогади про шкільний період, чомусь згадалося, що саме через пісню цього гурту директор школи колись забрав в мене мій перший «приблатньонний» мобільний телефон. Десь в класі 7, мені купили крутий на той час Nokia 6233 з двома динаміками, яку дуже голосно «лупили». Ну гріх же не слухати на такому телефоні музику, чи не так? От і слухав я в школі без путя, без міри пісню «Ромео» (чогось дуже вона мені подобалась). Слухав до того часу, поки телефон в мене не «вилучив» директор … І це на другий день після того, як мені його купили. В кінці навчального дня мені його повернули, але якби хто знав, як я спереживався, при цьому роблячи вигляд що мені геть не страшно і не шкода.

Згадавши про це, я дістав свій телефон і хотів «відзвітувати» в робочий чат про те, що скину матеріал пізніше, але халепа – в мене закінчився Інтернет. Автоматично вмикаючи WiFi, я не міг подумати, що тут на мене чекало ще одне сильне здивування – серед багатьох мереж, які вимагали коду, була одна, яка називалась «Мені не шкода». Автор цих рядків щиро дякує тій щедрій людині, яка не «зажала» свого Інтернету і ділилась ним з учасниками фестивалю (Зізнайтеся собі, ви б так зробили?). Відписавши в чат те, що мав написати, я під тиском свого сумління не став нахабніти і довго користуватися безкоштовним вайфаєм. Але дуже заповажав ту людину.

Словом, завдяки спогадам та отакій приємній несподіванці, настрій трішки піднявся, але втома брала своє. Перед виступом «Одного в каное», колеги запропонували мені піти під сцену, щоб зробити кілька світлин для репортажу. Вибору в мене не було. Просто треба… За три дні фесту всі добряче втомилися, тому під час останнього виступу третього дня сиділи, хто де. Колеги мали якийсь рушник, який виявився двомісним і третій там був – лишній, тому, третій стояв. Ноги третього вже «вичитували» його, за те, що після важкого дня він приволік їх на виступ, а не додому. Саме вони, ноги,не мали нічого проти того, що заради мистецтва потрібно чимось жертвувати, але ніяк не могли зрозуміти, чому жертвувати мали саме вони…

Зробивши кілька кадрів, я так і стояв скраєчку, стараючись нікому не заважати. Аж поки мене не покликав якийсь хлопець, який сидів зі своєю дівчиною на карематі.

«Чого ти будеш стояти? Сідай біля нас, в нас є багато місця», – перекрикуючи солістку  «Одного в каное», звернувся до мене хлопець.

Я радо погодився і зручно вмостився на карематі. Якби мої ноги вміли говорити і співати, то вони б заспівали оди цьому хлопцю. Він заслуговує на повагу. Бо ж хіба багато людей, сидячи зі своєю дівчиною на концерті, захотілося б ділити каремат з якимось незрозумілим типом з бейджиком «ЗМІ»?  Думаю, що мало хто зробив би так.

Відсидівши концерт, я ввічливо  подякував, потис руку хлопцю, побажав удачі і пішов. Але той позитив залишився зі мною.

«Бандерштат» залишив у кожного учасника свій слід і викликав певні враження. А для мене суть цього фестивалю полягала в цих трьох, на перший погляд ніби-то і не дуже значущих випадках. Українці завжди славились тим, що можуть поділитися (деколи навіть і останнім) і прийти на допомогу один одному. «Бандер» допоміг мені впевнитися в цьому. Безперечно, що на волинському фестивалі були різні люди і чіпляти всім німби над головами – неправильно, але не можна не погодитися з тим, що на «Бандерштаті» – потужна концентрація людей, які мають моральний стержень, притримуються загальнолюдських принципів і носять в серці любов до Бога і України.

І саме таке суспільство зможе збудувати своє українське Ельдорадо чи Місто Сонця.

Андрій Петрушко