Мирослав Попович, Іван Драч, Левко Лук’яненко…Забагато. Занадто багато визначних для України та її державності постатей померло протягом незначного часового відтинку. Хоча, напевно, про таких великих людей не можна писати у якомусь числовому еквіваленті, порівнювати, додумувати, фантазувати. Погодьмося на одному: Україні їх не вистачатиме.

Для вступу обрав три прізвища, які відразу спали на думку. Звісно, що їх було більше, але суть не в тому: за класикою жанру мусив згадати в одному рядку про людей, яких хоч якось можна поєднати в одній синтаксичній одиниці. Згадав про трьох, а розповідатиму про одного – Левка Григоровича Лук’яненка.

Я міг би підняти купу літератури, гуглити в інтернеті і познаходити чимало матеріалів для аналітичної статті, але не робитиму цього. Не претендуватиму на те, що краще зроблять історики або ж люди, які довгий час особисто знали дисидента. Моє уявлення про цю людину складається з двох епізодів, один з яких – телевізійний, тому така думка апріорі приречена на те, щоб стати блогом.

Епізод перший  – дитячий і якийсь наполовину міфічний. 2004-й рік. Помаранчева революція і помаранчева країна;  шкірки від апельсинів  на снігу, сотні тисяч людей зі стрічками та прапорами у натовпі та десятки політиків на сцені. Серед них був і Левко Григорович. Яке уявлення могло скластися у мене, десятирічного хлопчини, який бачив це все по той бік екрану в невеличкому селі на Рівненщині? Епізодичне, сформоване на емоціях під впливом загальної думки. Всі говорили про Ющенка і Ко, всі ненавиділи Януковича, Ківалова й інших пройдисвітів. Я теж. Однак під час одного з прямих включень з київського майдану, я звернув увагу на невеличкого сивочолого чоловіка. Суворий, але впевнений погляд, пишний чуб та козацькі вуса – підсвідомі аргументи моєї довіри до нього. Я уявляв його таким собі козацьким старійшиною або ж взагалі маститим козаком-характерником. Згодом дізнався про цю людину більше. Не знаю чому, але після цього мені здалося що він, за натурою революціонер, не міг тоді не бути на Майдані. Хоча серед політиків і купи лозунгів він почував себе не надто комфортно, напевно,це було для нього занадто тривіально…

Минуло понад 10 років. То був дев’ятий за ліком фестиваль «Бандерштат». Тоді ще на старому місці – луцькому іподромі. Локація – гутірки або як їх ще називали – дискусії. Аміна Окуєва, Юрій Береза, Олесь Доній, Василь Шкляр, – іменитих спікерів тоді вистачало. Серед купи відомих людей я по-особливому очікував на Лук’яненка. Вже тоді – як на дисидента, який боровся за українську незалежність і 27 років провів у тюрмах.

Лук’яненка я впізнав здалеку. Прямуючи до місця призначення в оточенні волонтерів, він більше слухав, ніж говорив. Одягнений в традиційну білу сорочку та світлі штани, взутий у коричневі мешти… За якусь мить Левко Григорович прибув до місця призначення. Перед початком його дискусії мав завершити свою розповідь попередній лектор, тому моральний авторитет мільйонів українців скромно причаївся в холодку дерева. Моєму здивуванню не було меж, коли друзі-волонтери попросили мене поспілкуватися з діячем, якось його розважити. Я хаотично перебирав в голові тисячі думок, згадував революції і політичні чвари, підбирав розумні слова. Дарма.  Ми говорили просто і невимушено, про всяку «житейську» всячину,  немов дідусь з онуком. Цих декілька хвилин запам’яталися мені добротою і ввічливістю, а здивувало те, що людина, яка могла довго і мудро говорити – вміла слухати і чути.

Згодом була гутірка. Лук’яненко – на імпровізованій сцені, я – в натовпі. Йому було важко. Чи то спека далася в знаки, чи довгий переїзд. На нього невпинно чатував стілець, на якого Левко Григорович так і не присів. Єдині помічники – сонцезахисні окуляри та короткі паузи, коли глядачі мали право на запитання.

Він дивився на «бандерштатівців» і ледь помітно радів. Здавалось, в них Лук’яненко бачив своїх наступників, борців за власну країну та її незалежність. Діяч продукував чимало простих, але водночас влучних цитат, відповідав на питання і запитував сам. Після завершення спілкування чемно вклонився на аплодисменти та пішов…

З тих пір минуло три роки. 7 липня Левка Лук’яненка не стало. Залишилися тільки спогади і надія, що держава, за яку так боровся дисидент і політв’язень таки переможе…