Цього року Україна відзначає ювілей 1030-річчя Хрещення Русі. Ми знову, особливо згадуємо найвизначнішу подію нашої вітчизняної історії – просвітлення Русі-України світлом віри Христової, яке відбулося завдяки видатному нашому державному діячеві – святому рівноапостольному князю Володимиру Великому. Але Хрещення Русі, зокрема, прийняття Християнства саме від Візантії, не відбулося на пустому місці. Цій події передував тривалий процес місіонерської діяльності Східної Церкви серед значної частини слов’янських народів. Про це і хотілося б розповісти у цьому нарисі.

На думку багатьох церковних істориків, із Христовою  вірою слов’янські племена могли знайомитись ще до вторгнення на Балканський півострів, тобто ще до VI століття. Так, хоча розповідь про перебування св. апостола Андрія Первозваного на місті де постав сучасний Київ, яка міститься у “Повісті минулих літ” не усіма істориками вважається історично достовірною, проповідь апостола у Північному Причорномор’ї є доконаним фактом, про який писали, зокрема, церковні діячі ІІІ і IV ст. Ориген та Євсевій Кесарійський. Також відомо, що по нижній течії Дунаю, у т. з “Малій Скіфії” існувала Томитанська єпархія, із територією якої межували землі східнослов’янських племен тиверців та уличів, отож цілком можливо, що вони мали можливість знайомитися із Християнством.

Упродовж VII – X століть, особливо у IX – X століттях Константинопільська Церква провадила активну місіонерську діяльність серед слов’янських народів, які якраз у VI – VII століттях почали активно заявляти про себе у європейській історії. І в час пізньої Візантії у Православ’я, завдяки християнізації слов’янських народів вступила,  посилилася та набула самостійного і самобутнього значення нова “слов’янська” стихія. Через посередництво Константинополя вірою Христовою були просвічені Болгарія, Сербія і Русь. На землях західних слов’ян – спочатку у Великоморавській державі, а пізніше – у Чехії та Польщі   Східна Церква провадила місіонерську діяльність паралельно із Західною, Римською Церквою, що приводило іноді до суперництва, а іноді  – до співпраці. Зокрема, на цьому історичному тлі і проходила основна частина апостольських трудів просвітителів слов’ян –  святих рівноапостольних Мефодія і Кирила. Внаслідок цієї місіонерської діяльності Константинопільської Патріархії  до Кафолічної Православної Церкви були долучені і донині перебувають у її лоні південно- (частково) та  східнослов’янські народи.

Отож, визначна й епохальна подія в історії і нашого українського народу і нашої Української Православної Церкви – Хрещення Русі у 988 році  була завершенням тої місіонерської праці, яку Константинопільська Церква провадила серед слов’ян, у тому числі і серед наших предків – слов’янорусів.  А завдяки трудам святих рівноапостольних Мефодія і Кирила виникла і унікальна в історії людства мова – церковнослов’янська, яка є унікальною тим, що була утворена при перекладі на мову південних слов’ян (зрозумілу й усім іншим тодішнім слов’янам) Священного Писання та церковно-богослужбових книг, і відразу ж почала використовуватися саме як мова молитви і  богослужіння.

В історії Візантії слов’яни з’являються рано, і їх поява супроводжувалася руйнацією та пожежами. Як раніше германські, так і тепер слов’янські племена, які мали своїм осередком здебільшого карпатський регіон, почали проривати кордони імперії. Слов’янські вторгнення на терени Візантійської імперії розпочалися ще в часи правління імператора Юстиніана І (527 – 565 рр.), який зосередивши усі зусилля для кампаній на Заході, не переймався північними балканськими кордонами. Врешті напади нових варварів вдавалося відбивати, Юстиніан також пробував купити мир з північними сусідами імперії, але варвари лише відчули смак здобичі і вимагали щоразу більшої своєрідної “данини”. У Східну Європу наприкінці  VI століття вторглися тюрські племена авар, які підкорили і кілька словянських племен. В 580 р. слов’яни та авари прорвали північний кордон Візантійської імперії та заполонили Балкани. У 626 р. авари разом зі слов’янами, що стали союзниками Персії із якою тоді воював імператор Іраклій, тримали в облозі Константинопіль, і врятування столиці та те, що імперській армії вдалося перемогти нападників сприймалося візантійцями як чудо. Власне ця подія і була чудом, з яким пов’язане створення першого Акафісту в історії православного богослужіння – Акафісту до Пресвятої Богородиці “Радуйся Невесто Неневестная”. Але майже увесь Балканський півострів тоді був захоплений слов’янами, які вторглися навіть до Греції та нападали на острів Крит. Місцеве населення – іллірійці, фракійці та греки переховувалися від прибульців або у горах, або за стінами великих міст. Лише через століття у материковій Елладі – Греції розпочався процес рееллінізації та рехристиянізації території. Але слов’яни таки заселили ними ж спустошені імперські території на північ від Греції – Фракію, Мезію , Іллірик та Далмацію. Християнство існувало там ще з часів апостольських, але тепер вони були заповнені прибульцями-язичниками, які, змішуючись із місцевим населенням, принесли у ці землі свою мову і звичаї. Частково це відбувалося і мирним шляхом – так у 630 році візантійський імператор Іраклій, з метою захисту кордонів імперії, запросив поселитися в Іллірику слов’янське плем’я хорватів, яке походило з т.з “Білої Хорватії”  – території сучасних українських Карпат та прилеглих територій. За схожих обставин у імперію, на терени того ж Іллірика та прилеглих земель Балканського півострова були запрошене і плем’я сербів, яке щоправда походило з сучасної Східної Німеччини (серби, таким чином були з числа т.з “полабських слов’ян). Ці  дві народності вступили у контакти між собою, і їх нащадки і донині говорять сербськохорватською мовою. Питання проповіді серед варварів-наїзників віри Христової постало відразу, і вже той же Іраклій говорив, що навернув сербів у Християнство. Але остаточна християнізація усіх племен  завершилася  до початку XII століття.

Поширення Православ’я серед південних слов’ян пов’язана, першою чергою із християнізацією Болгарії, тому варто окремо зупинитися на першій Болгарській  державі.

Слов’янські племена наприкінці  VI-го та  VII столітті завоювали та заселили колишні римські провійнції Мезію, Фракію та північну Македонію, і хоче це була візантійська “хрещена” земля наїзники принесли із собою і своє національне язичництво. У VII століття мало місце ще одне нашестя  на ці землі – прибуття на Балкани зі степів при узбережжі Каспійського моря та Причономор’я тюркського племені болгар. Спочатку болгари мали державне утворення між Каспійським морем і Доном, звідки частина їх перекочувала на середнє Поволжя. Інша частина, на чолі з ханом Аспарухом у 680 р. прорвалося в т.з. Добруджу на Балканах, звідки їх влада почала поширюватися і на південь. Тамтешнє населення було слов’янським, а тюркський елемент у новій, утвореній у той час  Болгарській державі становив лише військову аристократію із ханським двором включно. Поступово завойовники розчинилися серед місцевих слов’ян, тюрки почали самі розмовляти слов’янською мовою, врешті, склали разом з чисельно переважаючими слов’янами один народ, залишивши йому свою назву “болгари”.

Болгарія, станом на VIII – початок ІХ століть, лишалася язичеською країною, втім християнська проповідь проникала на ці землі. По-перше Християнство існувало тут ще до приходу слов’ян (зокрема, у місті Сердіці, тобто у теперішній столиці Болгарії Софії у 342-343 роках відбувся церковний протиаріанський собор, а по-друге – разом із візантійським культурним впливом на Болгарську державу туди проникала і християнська проповідь. На початку ІХ століття хан Омуртаг (814 – 831 рр.) провадив антихристянську політику, навіть мали місце гоніння на християн, однозначно він був занепокоєний ростом впливу Християнства у своєму царстві, сприймаючи його як “віру ворогів – візантійців”. Варто зауважити, що першими місіонерами тут стали чисельні полонені, яких, в ході військової кампанії проти Візантії захопив болгарський хан Крум (802 – 814 рр.) Спроба змусити їх зректися віри Христової не вдалася, і багато з них прийняли мученицький кінець, зокрема, митрополит Адріанопольський Мануїл.  Але незабаром у Християнство почали навертатися навіть члени ханської родини, зокрема, син і спадкоємець Омуртага Маламир (831 – 836 рр. ) скарав на смерть свого брата Ентравотаса, який хрестився під впливом грецького полоненого з Адріанополя. Але так чи інакше язичництво у Болгарії було приречено на вимирання, мало того, було очевидним, що слов’яни – основне населення держави були більше схильні до Християнства ніж, тюркська за походженням, аристократія, а поширення нової віри серед широких народних мас врешті впливала і на ханську владу.

Постійні воєнні конфлікти та територіальні суперечки між Болгарським царством  і Візантійської імперією сприяли тому, що болгари почали шукати союзу із східною частиною Франскської імперії Каролінгів, яка входила у римську церковну сферу впливу. Ще у 845 році Омуртаг підписав мирний догорів з франками. і цю прозахідну політику спочатку продовжував і князь Борис, який посів болгарський престол у 852 р.  До західного рішення у питанні прийняття Християнства Борис скоріше усього і схилявся. На початку 860-х років Борис підтвердив союз своєї держави із королем Східно-Франкського королівста Людовиком Німецьким, і, можливо, пообіцяв йому прийняти Християнство з рук франкського духовенства. Цього Візантія стерпіти вже не могла, і ось  вдала для Візантії військова кампанія 864 року не дозволила цьому трапитися – умовою миру Візантія поставила Хрещення. Борис направив до Константинополя делегацію  з обіцянкою розірвати союз з франками та прийняти Християнство від Константинополя. У 865 році князь Борис прийняв Хрещення і розпочався процес християнізації Болгарії. У 866 році Болгарія на 4 роки перейшла до юрисдикції Римської Церкви але вже у 870 році повернулася під канонічну юрисдикцію Константинопільської Церкви. Борис хотів мати помісну Болгарську Церкву  – патріарха і автокефалію, а на це Рим був ще менше згідним ніж Константинопіль – тоді там ліквідовувалися залишки незалежності древніх Церков.  Відтоді і донині Болгарія є православною.

Щодо ж Сербії та інших південнослов’янських земель, то, зокрема, християнізація сербів, які жили у районі з осередком у місті Раш (територія сучасного Косово), то їх навернення до Православ’я відбулося в часи правління імператора Василія І Македонянина (867 – 887 рр.), принаймні так це описує імператор Костянтин Профірородний. Що ж до решти території Сербії, то цей же Констянтин Порфірородний відносить її християнізацію до часів імператора Іраклія, про що ми вже вели мову вище.

Впливу Константинополя особливо сприяло і слов’янське богослужіння, яке вже наприкінці VIII – поч. ІХ століття утвердилося в Болгарії. А цьому сприяла найяскравіша і найзнаковіша частина місіонерської діяльності Константинопільської Церкви серед слов’ян – благовісницьким трудам святих рівноапостольних Мефодія і Кирила.

Святі рівноапостольні Кирил (в миру Констянтин) (827 -869) та Мефодій (815 -885) народилися та виросли у Фесалоніках (Солуні) у родині друнгарія (командуючого військовим підрозділом) і з дитинства окрім рідної грецької мови, володіли і місцевою слов’янською говіркою, оскільки в околицях  міста та й у самому місті мешкало багато слов’ян. Кирил і Мефодій належали до тої інтелектуальної еліти Візантії, яка згуртувалася навколо патріарха Фотія. Констянтин був філософом, вченим, і лінгвістом, і за свої здібності ще замолоду отримав ймення “філософ”. Ще будучи дияконом, він був призначений хранителем патріаршої бібліотеки при соборі Святої Софії в Константинополі та переміг у диспуті вченого іконоборця Аннія (колишнього патріарха Іоанна Граматика). Згодом, він віддалився до Поліхронієвого монастиря на горі Олімп, де, відмовившись від кар’єри військового та державного діяча, подвизався і його старший брат Мефодій.   Зокрема, саме Констянтину були доручені місії до арабів та Хазарського каганату. Тому, коли у 862 році від слов’янського моравського князя Ростислава до Константинополя прийшли посланці, які просили імператора Михаїла ІІІ прислати до Великоморавської держави місіонерів, які б допомогли в укріпленні там Християнства, вибір пав саме на братів Констянтина і Мефодія.  Ще під час своєї поїздки до хазар, вони віднайшли у Криму святі мощі священомученика Климента Римського, і взяли їх з собою до Великоморавської держави.  Туди вони прибули вже зі утвореною слов’янською абеткою (скоріше за все глаголицею) та вже здійсненими перекладами Євангелія, Апостола і Псалтирі,  а також необхідних богослужбових книг. Для перекладу вони використали відомий їм з дитинства македонський діалект староболгарської мови, який і ліг у основу церковнослов’янської мови.

Великоморавська держава, яка постала на початку ІХ століття була державою західних слов’ян, у долі якої переплелися інтереси і впливи Західної та Східної Церков. Ця держава займала територію між середнім Дунаєм та верхів’ями річок Ельби та Одера. При виникненні цієї слов’янської держави, східно-франкські королі намагалися було  підкорити її своєму впливові, втім великоморавському князю Моймиру (818-843) вдалося   відстояти незалежність Великоморавської держави.

А вже князь Ростислав (846-875) для зміцнення незалежності Великоморавської держави і слов’янського Християнства звернувся до візантійського імператора Михаїла ІІІ із проханням прислати йому місіонерів якими  і стали святі рівноапостольні Кирил  і Мефодій.

Після прибуття Констянтина і Мефодія до Великоморавської держави  та початку там їх церковного служіння розпочалися конфлікти з франкськими місіонерами. Латиняни стверджували, що богослужіння можна відправляти лише трьома мовами – давньоєврейською, грецькою та латиною, тобто мовами, якими був зроблений напис на Голгофському Хресті Христовому.  Святі брати ж заперечували  це як “єресь тримовників”. «Ви визнаєте лише три мови, достойні того, щоби славити на них Бога. Але Давид проголошує: “Пойте Господеви вся земля, хвалите Господа вси языци, всякое дыхание да хвалит Господа!” І в Святому Євангелії сказано: “Шедше научите вся языки..» – так відповідали опонентам просвітителі слов’ян.

Скарги франкського духовенства, яке намагалося впровадити у Великій Моравії лише латинське богослужіння змусили Кирила (тоді ще Констянтина) і Мефодія звернутися до Риму. Із собою вони взяли і чесні мощі св. Климента Римського. Папа Адріан ІІ влаштував візантійським братам урочисту зустріч, і на знак свого благослвення слов’янському богослужінню він поклав слов’янське Євангеліє на престол базиліки Святої Марії (Santa Maria Maggore). Там у Римі у 869 році  Констянтин  і помер,прийнявши перед смертю монашество під іменем Кирил, а Мефодій повернувся вже у Панонію де, вперше,  ввів слов’янську Літургію. У Великій Моравії Ростислава позбавив влади і осліпив його брат Святополк і там швидко почали поширюватися німецькі політичні і церковні впливи. Врешті, папа Римський поставив Мефодія архієпископом Моравії, але по його смерті у 885 році слов’янська місія серед західних слов’ян була згорнута самими папами. Папа Стефан ліквідував слов’янську місію, а учні Мефодія були вигнані з Моравії.  Таки чином там остаточно запанував латинський обряд і латиномовне богослужіння, а також – Римська Західна Церква. В орбіті Римської Церкви врешті опинилися і вже згадувані нами хорвати.

Торкаючись місіонерської діяльності Константинопільської Церкви серед східних слов’ян,  то ми вже згадували, що “Повість минулих літ” ХІ століття оповідає про те, що на території сучасного Києва побував святий апостол Андрій Первозваний. Християнство звісно, проникало і до східних слов’ян, зокрема племена тиверців та уличів мешкали неподалік т.з. Добруджі по нижній течії Дунаю, де вже у ІІІ – IV століттях діяли Томітанська, або Скіфська єпархія.

Візантійські та давньоруські літописи також згадують і таку знакову подію, як перше Хрещення київських русів, яке відбулося у 860-х роках за часів князя Аскольда.  Так, та ж “Повість временних літ” під 6374 роком ( 866 р. по Р.Х) згадує про похід Аскольда і Діра на Константинопіль, і про те що кораблі та війська русів тримали Константинопіль в облозі. Тоді цар Михаїл ІІІ, як оповідає літопис був на війні з арабами, втім повернувся до столиці і усю ніч молився із патріархом у Влахернскій церкві. Вранці ж вони винесли з храму велику святиню – ризу Пресвятої Богородиці, і змочили її край у воді Босфору. Після чого здійнялася буря, яка “розмітала кораблі безбожних россів”. А князі Аскольд і Дір, відповідно, вже повернувшись до Києва, запросили на Русь місіонерів, які б навчили їх віри Христової. Цю подію багато істориків називають  р “Першим (Аскольдовим) Хрещенням Русі”. Оскільки Константинопільським патріархом був тоді Фотій, то це Хрещення відоме також як “Фотіанське”. Цікаво, що відомий історик і богослов А. Карташев схильний відносити напад русів на Константинопіль до 860 року, оскільки окремі історичні джерела, як візантійські так і західноєвропейські згадують  масштабний напад “норманів” або “скіфського народу росів” на Константинопіль під 10 роком правління імператора Михаїла ІІІ, тобто під 860 роком. Про те, що місіонерська проповідь серед русів мала вагомі наслідки  свідчать і цікаві слова Константинопільського патріарха Фотія з його “Окружного послання” 866-867 рр, де у зв’язку з Хрещенням болгар, святитель зазначає наступне:  «І не тільки цей народ (болгари) проміняли перше нечестя на віру у Христа, але і багато з багатократно відомих жорстокостями та вбивствами так званих русів, які поработивши своїх сусідів, підняли руку і проти держави Ромейської. А нині і вони проміняли еллінське (язичеське) і нечестиве вчення на чисту і неподільну Християнську віру, з любов’ю поставивши себе в числі підданих і друзів наших. І до такої ступені возгорілося у них бажання віри, що прийняли єпископа і пастиря”.

Отож, патріарх Фотій згадує навіть про єпископа, і Карташев робить цікаве припущення, що так звана “Хазарська місія” Констянтина Філософа і його брата Мефодія у 861 році насправді була місією до східних слов’ян, яка мала місце саме завдяки бажанню нових парвителів Подніпров’я – Аскольда і Діра прийняти Християнство. Ним, своєю чергою зацікавилися й ті східно-слов’янські племена, які перебували ще під впливом Хазарського каганату, чому і місія увійшла в життя святих рівноапостольних Мефодія і Кирила та церковну історію як “хазарська”. До такого висновку дослідник прийшов аналізуючи “Паноннське Житіє” святих рівноапостольних Мефодія і Кирила, зокрема, місця де йдеться про те як вони у богословському спорі перемогли як іудеїв, так і мусульман, переконавши основну масу слухачів – язичників у істинності Православної Христової віри. Цікаво, що в описі перебування святих братів у Херсонесі в Криму, їх життя оповідає, що вони там знайшли Євангеліє написане “руськими”, або “роушськими” письменами. Окремі дослідники навіть припускають, що як раз і йдеться про використання винайденого вже на той час святими братами слов’янського алфавіту.

Так чи інакше, але усі відомі нам нині історичні документи стосовно візантійської місії серед слов’ян вказують, що вже з ІХ століття Євангельська істина проповідувалася і на схилах Дніпра.

До слова, в орбіті впливу Великоморавьської держави перебували тоді і сучасні південна Польща і Західна Україна, зокрема Закарпаття. Отож, цілком доведено, що віра Христова проникала на Русь і цим шляхом, тобто завдяки трудам святих рівноапостольних Мефодія і Кирила в Моравії.

Таким чином, упродовж VII – IX століть Константинопільска Церква провадила активну місіонерську діяльність поміж слов’ян, яка призвела до християнізації цілих країн і народів. Ці дійсно апостольські труди назавжди були пов’язані із трудами святих рівноапостольних Мефодія і Кирила, завдяки праці яких ті слов’яни, що прийняли віру Христову з Візантії, отримали можливість мати богослужіння і книги Священного Писання зрозумілою мовою, також виник і феномен виключно богослужбової церковнослов’янської мови. Усе це говорить про надзвичайно вагомий внесок Константинопільської Церкви у справу християнізації Європи та утворення слов’янської православної культури.

І саме цей чинник безпосередньо сприяв тому, що віру Христову князь Володимир, як і його бабка княгиня Ольга, яку Православна Церква також вшановує як святу і рівноапостольну, прийняв від Константинопільської  Церкви, долучивши до Православ’я й увесь свій народ та державу.

Таким чином ми можемо побачити і те, як через історичні обставини діяв Промисел Божий стосовно нашого народу.