Диякон Волинської єпархії УПЦ Тарас Футрук нещодавно побував на Святій Горі Афон. Своїми  враженнями він вирішив поділитися із читачами інтернет-видання «Волинська правда». Текст написаний у формі щоденникових записів, що ще краще дозволяє передати читачам всю атмосферу паломництва.

Подолавши митні пости між Македонією та Грецією, ми рухались у сторону Салонік. Звідти – 95 кілометрів до міста Урано́поліс (в перекладі Небесне місто) – невеличке туристичне містечко, такий собі перевалочний пункт паломників.

Незважаючи на те, що могли заночувати в машині, але зважаючи на втому після 27-годинного переїзду, ми вирішили заночувати у готелі. З вікна готелю відкривається чудовий вигляд на Егейське море, а на набережній ростуть мандарини (дуже кислі).

З Уранополісу на гору Афон відправляються швидкісні човни та пароми. Але щоб купити білет на паром, Вам потрібно мати документ діаматеріон – свого роду віза на Афон. Для її отримання потрібно вказати віросповідання, сан і подальшу необхідну інформацію. Вартість отримання документа для священнослужителів Православної Церкви – 10 євро.

Попередньо нам довелось зареєструватися на сайті, потім вже після приїзду нам довелося прийти у центр видачі документів. Купивши за 8 євро квиток на пором, нам довелося почекати паром за чашкою ароматної грецької кави у сусідніх кафе. Найцікавішим було те, що жіночки з тих кафе ледве не за руку заводять паломників до свого закладу.

Частина перша

На Афон паломник може потрапити винятково морем. Можна замовити швидкісний катер, але коштують вони дуже дорого. Сам по собі човен має дизельні двигуни та велику кількість місць. Другий поверх – закритий. Третій – відкритий. На першому ярусі можуть паркуватися автівки, навіть дуже великі. Разом з нами перевозили великий автомобіль (аналог КАМАЗУ).

Подолати відстань від Уранополісу до Свято-Пантелеімонівського монастиря ми змогли орієнтовно за дві години. Кінцева точка парому – пристань «Дафні».

Корабель супроводжувало дуже багато чайок, котрі чекали на хліб та печиво від паломників. І нарешті ми побачили пік гори з моря – чудове відчуття.

Частина друга: перший день на святій Горі

Зійшовши із парому на пристані Свято-Пантелеймонівського монастиря, ми вирушили у Архондарік – свого роду гостьовий дім. У кожному монастирі різні архондаріки. Що стосується Пантелеймонівського монастиря, то в арходаріку є 8 великих столів, на кожному з яких знаходилась  корзина з бубликами. Паломник може зробити собі чай, каву або налити вже готовий трав’яний чай та просто відпочити із дороги. Також традиційним для монастирів на Афоні є пригощання паломників солодощами (рахат-лукум) та ракією (традиційним грецьким спиртним напоєм) у невеличкому стаканчику.

Поселившись у готелі, ми вирішили одразу йти у сусідні монастирі. Відстань до найближчої обителі –  приблизно 5 кілометрів в одну сторону. Першим ми відвідали доволі колоритний монастир Ксенофонт. Наступний монастир, де ми побували  – Дохіар. Саме там знаходиться чудотворна ікона Пресвятої Богородиці «Одігітрія». Помолившись біля ікони і поклонившись святиням, ми пішли у зворотному напрямку. Незважаючи на те, що ми ходили без сумок, дорога здалася нам важкою. Ми ще не знали, що чекає нас попереду.

Особливо хотілося б відмітити свого роду оазис на дорозі до монастиря Ксенофонт. Це невеличкий гірський потік, котрий дозволяє паломникам освіжитись та просто відпочити від дороги в тіні могутніх дерев.

У переддень свята Вознесіння Господнього у Пантелеймонівському монастирі було дуже багато паломників. Приємно було, смакуючи гостинцями, натрапити на грильяжні цукерки, вироблені в Україні (хтось пожертвував на монастир декілька ящиків). Після трапези відочивши годину до  Всенічного богослужіння під свято Вознесіння.

Перебуваючи на службі ми навіть не відчули, що подолали горами 10-кілометрову відстань. Ми милувалися гарним співом хорів та відчули особливу молитовну атмосферу. І незважаючи ні на що, служба промайнула як одна мить. Так закінчився перший день нашого перебування на Афоні.

Частина третя: Паломництво на Афоні

Після Літургії у Пантелеймонівському монастирі всі пішли на загальну трапезу. Як відомо, у монастирському уставі, трапеза – продовження богослужіння. Під час прийому їжі відбувається читання повчань. Потім – особливі молитовні прохання намісника.

Після цього всі паломники на чолі із священиками йдуть у центральний храм монастиря, де відбувається поклоніння мощам. У Пантелеімонівському монастирі голова святиня – Глава Великомученика Пантелеймона. Після поклоніння мощам ми виселилися із готелю і наш земляк та добрий товариш – монах Самсон (родом із села Княгининок) провів нам невеличку екскурсію.

Опісля, ми поїхали невеличким аналогом «Волинянки» до Млина святого Силуана Афонського. Там само знаходиться храм, де у свій час відбулося Богоявлення Христа святому Силуану.

Наступним етапом нашого паломництва був Свято-Андріївський скит біля столиці Афону міста Каріє. Туди ми вирушили паромом до порту Дафні. В автобусі, який курсує з Дафні до Каріє, я познайомився із німцем-католиком, котрий разом із сім’єю прибув відпочити в Уранополіс. Але також вирішив потрапити на Афон, аби відчути на собі древню християнську традицію.

У столиці Афону можна придбати речі першої необхідності, продукти. Також там є пекарня. Нині у Каріє знаходяться 19 представництв діючих монастирів. Головний храм іменується Протатоном, адже є головним храмом Протоса — голови чернечої громади Афону. Це храм Успіння Богородиці, в якому перебуває одна з найшанованіших християнами ікон «Достойно єсть».

За кілометр пішого ходу знаходиться Андріївський скит. Також у цьому скиті знаходиться один із найбільших соборів у всій Греції. Нині це власність Грецької Православної Церкви. В дев’яностих роках він був у повному запустінні, але зараз грецькі монахи поступово відбудовують приміщення.

Одним із найприємніших моментів – знайомство із монахом Никодимом. Він – продавець у Церковній Лавці. Життєрадісний та привітний – це дещо випадало із нашого традиційного уявлення про суворих і хмурих афонських монахів.

Ще один день на Афоні прийшов до свого завершення.

Частина четверта: найтяжчий день на Афоні

Наступний день нашого паломництва був найтяжчим. Ми подолали майже 18 кілометрів по Святій Горі. Вранці ми вийшли із Андріївського скита та рухались у напрямку Каріє, і через це місце ми вирушили у монастир Кутлумуш.

Перша історична згадка про монастир Кутлумуш датована 1169 роком. У своєму нинішньому вигляді він заснований в 14 столітті ченцем Кутлумушем, нібито турком-сельджуком, який прийняв християнство.

Католікон побудований в 1540 році. Монастир вважається одним з найвеличніших монастирів на горі Афон. В монастирі жив преподобний Паїсій Святогорець, а найбільша реліквія обителі — чудотворна ікона Богородиці «Всемилостива заступниця» та частки Животворящого хреста.

Поклонившись святиням монастиря, ми вирушили у напрямку монастиря Івірон. Але по дорозі помітили табличку, котра вказувала шлях до келії святого Паісія Святогорця. Вирішили відхилитися від основного маршруту та піти до цієї місцевої святині. У келії нас зустрів монах. Він провів нам коротку екскурсію та пригостив лукумом.

Далі наш маршрут пролягав через прекрасні афонські пейзажі в сторону монастиря Івірон.

Неподалік до точки призначення ми натрапили на закинуту келію та храм. Здавалось, зовсім недавно там хтось проживав. У келії знаходились медикаменти, деякі особисті речі монаха. Біля невеличкого будинку стоїть зачиненим храм із прекрасним розписом. Вже через півгодини ми прийшли до монастиря Івірон.

Монастир Івірон заснований між 980—983 роками на місці старого монастиря Клімента, незабаром після заснування Великої Лаври і Ватопеду. Засновниками вважаються два грузинські (іберійські) ченці Святий Іоанн Іверський та Торнике Еріставі.

Там ми помолились перед місцевими святинями та пішли у напрямку монастиря Ставронікіта. Але «Дивні діла Твої, Господи», бо ми троє не помітили вказівку на скорочену дорогу вздовж берега та пішли автомобільним шляхом, котрий вів нас більше, ніж три кілометра угору під великим кутом. Сонце, пил, відсутність будь якого натяку на місце перепочинку просто вибивало нас із сил.

Однак піднявшись-таки на вершину, ми вирішили подивитися у «гугл-карти». Подивилися і злякалися – ми відхилилися від маршруту, не пішли правильною дорогою та пройшли «дарма» більше 4 кілометрів.

Та знову ж таки, лише згодом ми зрозуміли, чому так трапилося. Спускаючись вниз до монастиря Ставронікіта, ми помітили невеличку споруду. Зайшли, і нашому здивуванню не було меж – це закинутий храм. На другому поверсі, власне, сам храм і престол. На третьому – монаші келії. А на першому, практично у підвальному приміщенні, – костниця. Це – Афонська традиція поховання монахів. Монаха ховають після смерті у землю, а через два роки братія розкопує могилу. Якщо кості янтарного чи жовтуватого кольору, значить монах славний перед Богом, святий. Якщо білого – значить просто догодив Господу. Якщо ж кості чорного чи іншого кольору, то їх закопують і знову усердно молять Господа за упокій душі спочилого брата у Христі. Потім, через рік, процедуру повторюють. А всі кості потім вибирають із могили та складають у особливому склепі. Костниця, на яку ми натрапили, мала у собі 25 черепів. Особливо трепетно було молитися за упокій їхніх душ з розумінням, що в тому храмі давно нікого не було. Власне, нам здалося, що саме заради цього ми пройшли таку велику відстань. На Афоні нічого не відбувається «просто так», у всьому – Промисл Божий.

Наша наступна точка паломництва – монастир Ставронікіта. Афонський монастир Ставронікіта заснований Константинопольським патріархом Єремії I в 1553 році з нагоди здобуття ікони святителя Миколая. Соборний храм (католікон) також освячений в ім’я святителя Миколая Чудотворця.

Обитель прославлена чудотворною іконою Святого Миколая мозаїчної роботи, знайдена в морі. Крім невеликої частини Животворящого Древа Хреста Господнього, зберігаються мощі: рука святої праматері Анни, мощі святого Василія Великого, права рука священномученика Елевтерія, частини від ліктів святого Івана Золотоустого, святого Григорія Богослова та святого архідиякона Стефана, святих безсребреників Косьми й Даміана, ребра святих мучеників Карпа й Папіли та святого Іоасафа, царевича Індійського; частина від руки святого Феодора Стратилата, частина мощей святого Амвросія Медіоланського, миро святого Димитрія Солонського, миро святого Миколи Чудотворця, мощі святого Івана Предтечі. Найціннішою пам’яткою бібліотеки монастиря є псалтир, який, за переказами, належав святому Івану Золотоустому.

У монастирі абсолютно випадково ми почули російську мову. Виявилось, що якраз в час нашого перебування там, туди прибув старший архідиякон Пантелеімонівського монастиря отець Паісій. Він же порадив нам рухатися у монастир Пантократор і там зупинитися на ніч, адже у монастирі Ставронікіта місць на ночівлю вже не було. До монастиря Пантократор шлях пішим ходом – 2 години. Дорога важка, особливо якщо врахувати наш попередній маршрут.

Дійшовши до Пантократор, ми поселилися та подякували Богу за день який пройшов за вечірнім Богослужінням.

Так закінчився черговий період нашого паломництва.

Частина п’ята: знайомства на Святій Горі

Наступна частина паломництва розпочалась у монастирі Пантократор. Головний храм, розташований всередині монастиря, датується 14 століттям і присвячений Преображенню Господньому. Через нестачу місця церква порівняно невелика, проте цілком традиційна для Афона і прикрашена майстрами школи монастиря Зографу. Фрески відреставровані у 1854 році художником Матвієм з міста Науса.

Трапезна обителі побудована в 1841 році. У 1773 році після пожежі монастир був майже цілком руйнівний. Ще одна нищівна пожежа сталась в 1948 році, проте і після неї монастир був відновлений.

Монастирська бібліотека зберігає 350 рукописів стародавніх, літургійних сувоїв та близько 3 500 друкованих книг. Кілька томів рукописів були вкрадені в останні роки. Серед церковного одягу, предмети для церковних служб і святині монастиря зберігати унікальну ікону Богородиці Геронтіси, покровительки монастиря, частки щита Святого великомученика Меркурія Кессарійського.

Після нашого важкого 18-кілометрового переходу ми потрапили у дещо складну ситуацію: попередньо планували із монастиря Пантократор попливти паромом у монастир Ватопед, але дізналися, що паром не зупиняється на пристані Пантократора через мілководдя, рейсовий транспорт також не ходить. Я стояв на службі і просив Бога якось вирішити нашу ситуацію, бо що робити завтра і куди рухатись – навіть не уявляв. Був варіант пішим ходом йти у Ватопед або Каріє, однак, це + – 4 години ходу, що після попереднього «марафону» було б надто важко. Після вечірнього Богослужіння ми пішли на трапезу. Там до нас за стіл підсів російськомовний священик.

Познайомилися із ним. Отець Роман порадив звернутися нам до водія, котрий орендує у монастиря автомобіль та возить паломників на замовлення. Водій із Молдови – спілкується російською і це спростило наші комунікативні можливості. Домовилися за 25 євро (по 8 євро з кожного) добратися до Карієс. Таким чином, здавалося б безвихідна ситуація вирішилася. У всьому – Боже провидіння.

Діставшись до Каріє, ми пішли у магазин, купили сиру, ковбаси. У пекарні придбали великий буханець білого хлібу (теплий, тільки-но з печі). Цей сніданок на фоні святої гори у бесідці готелю я також запам’ятаю надовго.

Вже в автобусі, дорогою до болгарського монастиря Зограф, я мав приємне знайомство зі стареньким монахом. Він трошки розумів англійську, хоча спілкувався грецькою. «На пальцях» я попросив у нього молитов, а він у свою чергу записав імена собі у нотатник.

Афон – місце зустрічі та цікавих знайомств. На пристані також познайомились із чоловіком із Австрії (раніше жив у Росії). Він був вперше на Афоні, рухався сам. Дивувало те, що першим ділом він пішов у Карулію – область Афона, в якій проживають аскети – відлюдники. Практично, це – підніжжя гори. Круті схили, каміння, відсутність нормальних доріг. Я дивувався, як Богородиця його премудро вела дивними шляхами. Однак його паломництво проходило успішно, і ми вирішили рухатися далі разом.

Так, до нашої групи з трьох людей додався ще один чоловік – Максим. Всі разом ми зійшли на пристані монастиря Зограф. Оскільки дорога туди від порту – 4 кілометри вгору, то з монастиря до паломників вирушає автівка. Це джип “Тойота” з відкритим кузовом та прилаштованими лавками для сидіння у кузові. Це приємніше, ніж йти пішки вгору протягом двох годин.

Однак, ми не зауважили, що на неділю Болгарський монастир Зограф переповнений. Туди приїздить велика кількість паломників із Болгарії (сусідня з Грецією країна). Тому, посмакувавши лукума та попивши смачної кави, ми намітили наступний маршрут. Варіантів у нас не було – лише йти у сусідній монастир Костамоніт. «Сусідній» – сказано занадто грубо, адже туди, попри малу відстань на карті, йти 2-2,5 години. На шляху знаходиться чотири гори з великим кутом. Однак, дорога була цікавою.

Дійшовши до монастиря Костамоніт ми без проблем поселилися у місцевому готелі. Туди приходить не так багато паломників, тому що він знаходиться відносно далеко від традиційних паломницьких маршрутів. Також у монастирі зовсім немає електрики. Через це наші телефони елементарно розрядилися. Керосинові лампи у нічних коридорах виглядають дуже ефектно і атмосферно. Відносно польові умови у нашій кімнаті дуже контрастували із величним та цікавим Богослужінням, яке починається о 03:30 та закінчуються близько 9 години ранку.

Також у монастирі знаходиться чудотворна ікона Одигітрія. Ще – чудотворна ікона Геронтіса, чудотворний образ мученика Артемія. Також особисто для мене приємно було молитися перед чудотворною іконою першомученика архідиякона Стефана, часів 11 століття.

Там же знаходиться велика частина Чесного Древа Хреста Господнього, Частина Ризи Господньої, права рука архідиякона Стефана, мощі апостола Луки, глава 40-го мученика Севастійського, багато інших святинь.

Наш план на наступний день був таким: вранці вирушити пішки до монастиря великомученика Пантелеймона, попрощатися із отцем Самсоном та зворотнім паромом рухатися на материк для подорожі додому. Однак, не все сталося, як гадалося.

Ми вирушили пішою ходою і наша подорож була приблизно 3,5 години. З цікавого розряду цікавого: ми побували у справжній печері відлюдника. На висоті 4-5 метрів можливо за кілометр до міста Дохіарх знаходиться невеличка печера. Всередині – збиті дошки, клаптик пінопласту, каміння та погнута каструля. Справді, особливі відчуття.

Добравшись до кінцевої точки – Пантелеймонівського монастиря, ми зустрілися із отцем Самсоном. Він же запропонував нам залишитися на святкове Богослужіння, адже наступного дня Церква вшановувала святого апостола і євангеліста Іоана Богослова.

Вирішили – залишитися та помолитися. Як виявилось – це була дуже слушна порада. У наступній частині я розповім більше про монастир, про Богослужіння та наше відправлення додому.

Частина шоста: Завершення

Прибувши у Пантелеімонівський монастир ми поселилися у місцевому архондаріку. Поселення відбулося приблизно о 13.00, тому у нас було достатньо часу до першого уставного Богослужіння (малої Вечірньої). Хтось читав, хтось спав, хтось прогулювався монастирем.

На закріпленому фото можна побачити негатив фотографії – чуда явлення Богородиці від 1903 року. Суть чуда в тому, що на Афоні є особливий вид монашого подвижництва – сіромахи. Це монахи, котрі не приписані ні до якого монастиря і все життя блукають по Афону. Це монах, який все життя на ногах, все життя в русі. У великі свята сіромахи сходяться до монастирів. Там їх вгощають їжею, дають певну допомогу. У 1903 році подібний прихід сіромах на свято вирішили сфотографувати. І на фотографії проявилась постать жінки у монашому облаченні. Це – чудесне явлення Пресвятої Богородиці. Про що нам говорить це чудо?

«Все що зробили одному із малих цих – те Мені зробили», – каже Господь. Так і тут, монастир видимо подав монахам, а невидимо – самій Ігумені Святої Гори.

Богослужіння у Пантелеймонівському монастирі (на свята) розпочинається о 20:30 з бдіння. Хто хотів, той мав нагоду посповідатися після вечірньої трапези. Сповідь проводять духівники монастиря. Священики, котрі хочуть причаститися, також повинні підійти до сповіді та взяти благословення на Причастя. Самі священики причащаються разом з мирянами на храмі, підходячи до Чаші.

Унікальність Богослужінь конкретно в тому, що під час служби монахи розгойдують велике та малі панікадила. Це символізує премудрість Творця, рух небесних сил. Виглядає це дійство дуже ефектно та цікаво.

Коли ми були на бдінні, якраз вшановували пам’ять святого апостола та євангеліста Іоана Богослова. Після 6-ї пісні канону намісник благословив прочитати Акафіст святому угоднику. А це вже була приблизно 12 година ночі. Власне, служба завершилася приблизно біля 2-ї години ночі. Також по ходу Всенічного бдіння читалися повчання святих на тему свята, житіє святого апостола і євангеліста Іоана Богослова.

Літургія розпочиналася о 06:30. Коли ти молишся на Літургії і розумієш, що вже нікуди не треба йти, переходити, поспішати, і все це – позаду, то відчуваєш особливий спокій. А молитовна атмосфера надихає на спілкування з Богом. Варто відмітити і красу співу хорів. Як і говорить нам древній звичай, хори співають поперемінно. Наприклад, на Антифонах один вірш співає лівий хор, наступний – правий. І так постійно.

Афон – це особливе місце. Це місце зустрічі людини з Богом, людини з людиною, та зустрічі із самим собою. На Афоні ми відкриваємо для себе нові духовні горизонти. Ми бачимо, як насправді спасаються люди, та яких вершин подвижництва вони досягають.

Кожен із нас живе своїм життям, має певні проблеми, радості, турботи. Однак, на Афоні все це відходить на другий план. Тут лише ти і Господь.

Думаю, що кожному, хто бував на Святій Горі, ще довго снитимуться переходи від монастиря до монастиря, Богослужіння. А сама людина обов’язково змінюється. І наша зміна – це головне, що ми повинні взяти для себе із паломництва.