Моя кума  цього тижня знову поїхала до Москви. Заступати  на свою трудову вахту на кілька місяців. Там  вона  доглядає  90-річну  бабцю, донька якої  ще слабіша за бабцю, а 70-річний зять мусить  працювати, щоб  утримувати  доглядальницю  для  старенької тещі. «І що, питаю в куми, — платять трохи?» «500 доларів виходить. За житло і харчі не плачу. Непросто їм тепер. Все дуже дорого, але якось тягнуться, бо  бабку треба догледіти.  Два роки вже ремонт у  квартирі роблять і ніяк не закінчать, — бідкається вона.

—А  не  страшно їхати? Он  війною  лякають…Що  буде, коли  почнеться? Як повернетеся до дітей, до онуків? — пробую трохи нагнати страху на неї.

Кума на  мить  замислюється і  махає рукою. Війна  її  поки що  не  лякає. Втратити свої  500 «баксів» вона поки не готова.  І справді  так нелогічно  говорити  про війну в ці прекрасні весняні дні, але…Світ, схоже,  вкотре  збожеволів. Після  світлих  великодніх  днів  Воскресіння  Христового  всі  завмерли  в очікуванні:  почнеться чи ні  третя  світова  війна? Вдарить чи не вдарить Трамп ракетами по Сирії? Чи збиватиме Росія американські  ракети, як обіцяла?  І  як далеко зайде ця обопільна гра мускулами  двох головних геополітичних гравців світу? Ще  вчора ймовірність світової війни   видавалася  черговим  фейком. А  тепер її привид набирає реальних обрисів.  В Росії  по телевізору вже детально інструктують, які продукти й речі треба закуповувати для бомбосховищ, розказують, які крупи зберігаються  роками, а які  швидко  псуються. Вони що, збираються сидіти  в  бомбосховищах  роками, поки  не  закінчиться  ядерна  зима на   планеті?!  Бідна  моя  кума. Уявляю, як  вона  там  настрахана…

«Війна  дійсно  абсолютно  реалістична, тому що в  Росії  є  шлях війни, в Росії  є  поклоніння  війні, в  Росії — мрії про  неї. Вони  висловлюються  то сором’язливо, то голосніше, то  зовсім безсоромно, але  вони  завжди присутні. Російські письменники марять  ядерними ракетами, які спалять увесь світ, розповідають у своїх ессе, як  ці  ракети полетять на  Лондон  чи на Голівуд, що недавно  зробив Проханов. Треба розуміти, що цей  культ буде  підігріватися  до 9  травня» — сумно констатує  російські  міліарні  реалії   російський публіцист Олександр Невзоров.

За що ж  росіяни так  ненавидять  США  і  розвинуту  Європу, а заодно і Україну, яка  дозволила  собі  рухатися у бік  Заходу? Це  питання  мають  вивчати  психіатри-клініцисти, звичайно. Але навіть на хлопський  розум  очевидна  елементарна  заздрість, яку  возвели  у  ранг  державного пропагандистського  кліше  проти  ненависних «америкосів». Для того, щоб  не звітувати  власному  народові,  чому країна  з такими  природними ресурсами і такою територією живе, як жебрак, а  при  цьому рідні  російські олігархи  багатіють  і  скуповують у тих  же  США і в Європі  найдорожчу  нерухомість, треба змусити  народ  когось  ненавидіти. Не  олігархів  і  владу, звичайно, а  колишніх  союзників,  які допомогли СРСР  виграти  війну  проти нацистської  Німеччини. За  те, що солдати  непереможної Червоної  армії  всю  війну  годувалися  американськими  тушонками. За те, що переможці   вивезли  із  розгромленої  Німеччини, все, що можна було  вивезти (як вивезли  вже тепер із  українського Донбасу), а  переможені  німці  взяли  й  збудували  найсильнішу  економіку  світу.

«Це шизофренічне бажання відомстити США, що проявляється  в  тій  солодкопристрасті, з якою російські  патріоти описують удари  ядерними ракетами по  США.  Відомстити за безкінечну і вирішальну  допомогу у війні свого часу, відомстити за  те,  що рятували цілі  регіони  від голоду у 1990-і роки», — встановлює  діагноз  хворому  російському суспільству  той  же  Невзоров.

Ненависть до Америки— особлива фішка російської пропаганди. Народилася  вона  не  тепер, а  відразу  після  закінченню другої світової. Як  це працювало тоді — у  спогадах  багатолітнього  в’язня  сталінських таборів, учасника українських  національно-визвольних змагань  рівнянина Василя Яремчука із села Залізниця  Корецького району. Ось як він згадує осінь 1946, коли їх, в’язнів, привезли  на  ударну  будову  в  Норильськ: «Етап відправили  в «поселок Норильск» в одинадцятий лаг відділ  на будівництво «БОФа». «БОФ» – велика збагачувальна фабрика. Вона будувалася поруч з нікельовими тамідними рудниками, де мали збагачуватися ці руди. Коли нас у  Норильську вигнали з «телятників» на привокзальну платформу, нас зустрічав натовп з криками: «Фа… шис…ти!.. Фа… шис… ти!..» Ми були одягнені в білі маскувальні німецькі шоломи, з великими номерами на спинах бушлатів. У мене – Е-537. Демонстративні крики натовпу були спеціально підготовлені совєтською пропагандою, яка змальовувала нас в очах обивателів як страшних злочинців. В залежності від політичної кон’юнктури і здійснювалась специфіка пропаганди. Уже через кілька років, коли нас вели повз такий натовп, вже кричали: «Тру… мен!.. Тру… мен!..» Від «фашистів» до «Трумена», виявляється, один крок.

І  в своєму хворому бажанні  помсти  вони готові принести у жертву навіть свій народ! Протоієрей  Російської православної церкви Всеволод Чаплін ( колишній  заступник голови відділу зовнішніх церковних зв’язків РПЦ, голова  синодального відділу із взаємин церкви і суспільства РПЦ) озвучив нещодавно сценарій цього  жертвоприношення: він закликав відмовитися від Сирії в обмін на захоплення  лівобережної України і Києва, як це було зроблено з Кримом, тобто протягом кількох днів: «Головне ж – потрібно дати зрозуміти: на відміну від  американців, ми абсолютно не боїмося руйнування великих міст. Чого боятися людям, що живуть вічністю? Москвичам і вітерцям рекомендую за найближчі два-три дні сповідатися і причаститися. А глибинна Росія без мільйонників з їх кислотною піною тільки краще жити буде». І це говорить священик, не остання людина у російській церкві. Як кажуть, без коментарів. Тут точно  до  психіатра…

Карл  Маркс  ще  всередині  19 століття   констатував, що  саме  Росія  з  її  кровожадібністю  й  амбіціями є причиною мілітаризму в Європі. Шкода, що  сучасні лідери світу  не  перечитували  Маркса. Може знали б, як  сьогодні лікувати російську шизофренію.

Ніна  РОМАНЮК