Чотири роки – як один  день. Стільки відділяє  нас  від листопадового Києва, де почався  новий  історичний   відлік для України. Чи думали ті діти, виходячи  на  мирні протести восени 2013, що стануть локомотивом незворотних процесів  не лише в Україні, а й в Європі?

Гарячі молоді голови, чисті наївні душі, вони ще вірили, що ту  владу можна змусити почути  свій  народ. Саме  студенти і молодь відчували себе найбільш обкраденими, коли команда тодішнього президента Віктора  Януковича не дотримала своїх  обіцянок і відмовилася  від  євроінтреграції України, кидаючи її в ще міцніші  обійми путінської Росії. 30 листопада настав той момент «Х», що став спусковим гачком вже іншого Майдану, коли «Беркут» «зачистив» майдан Незалежності, щоб встановити «йолку». Та  влада  так  і  не зрозуміла, що  з  молодими  не  можна  розмовляти  мовою  кийків.  З  ними  треба  вести  діалог  на  рівних.

Наші діти дали нам хороший урок гідності, заплативши  за це своїми  молодими  життями.  І  коли  ми хоронили їх, ковтаючи  гарячі  сльози  під обпікаючу душу «Гей, пливе кача…» скандуючи у багатотисячних натовпах: «Герої не вмирають!», кожен  клявся бути  трохи  кращим, чеснішим,  сміливішим.  Щоб  бути гідним відважних  героїв Небесної  сотні. Скільки було тоді  надій і сподівань, що все тепер в  країні зміниться! Не може не змінитися, бо надто дорогою ціною заплатили  за  шанс на  ці  зміни.  Давати  хабарі? Та ніколи. Брати  хабарі?  Нізащо! Обкрадати державу — та  хай  руки  відсохнуть. Будемо як грузини. Якщо вони змогли, то чому ми  не  зможемо? Живемо й  працюємо  тільки  по  совісті, будуємо нову  країну, за  яку  поклали  свої голови  ці  хлопчики  й  чоловіки  на  Майдані.

Ми так хотіли розправити крила,  але нам їх підрізала війна. Та ми й самі собі щодня  їх підрізаємо, не помічаючи, як із вільного птаха, яким відчули себе на Майдані, знов  перетворюємося  у плазунів… Ще не  вистигли сліди  героїв, ще не стихли тужливі  мелодії,  як наш  запал кудись  вивітрився. Хабарі беремо, як і брали. І даємо, рука ні  в кого не здригається. Ні кров наших хлопчиків, які щодня згорають на передовій, ні  десятки  тисяч загиблих – ніщо не  може  зупинити  цю  руку. Донька  нещодавно стала  свідком  безневинної  ніби картини:  мама  одного  з   однокласників  мого  онука-першокласника підійшла  до  вчительки й привітала її з днем народження конвертом з  грошима.  Донька мимоволі  стала  свідком  цього. «І мені стало незручно, бо я привітала вчительку  тільки цукерками!» — бідкається. —А як же «жити  по-новому?  І   вчительці  не  стало соромно. Вона спокійно прийняла конверт» Подумаєш, конверт!  При  таких  зарплатах, як  у  педагогів, за їхню каторжну  працю  кожному  вчителеві  треба  доплачувати.  Я не проти.  Тільки чому  це  мають робити  батьки  в такий  принизливий спосіб?

Пам’ятаю, як донька ще студенткою цілий  вечір мучилася  дилемою: платити  за залік, бо вся  група  збирається  платити, чи ні? Якщо  не заплатить, то  староста може «стукнути» викладачеві  і  той може   заартачитися. Хоча  вона  до  заліку була  повністю готова. Врешті вирішила не  платити, бо за що?  Ризикнула  піти  проти  всіх і залік…  здала. За 5 років навчання в університеті вона  жодного  разу  не платила ні за залік, ні за екзамен.  Але для цього треба вчитися, а не пропадати в нічних клубах. І  бути  собою, а  не «як  всі». Для  того, щоб  країна змінилася, треба, щоб  змінилися  ми  самі.

А, може, все  це  утопія — наші  Майдани, Помаранчевий  і  Гідності, які народили  нових  українців? Як  писав  один  з  моїх колег-журналістів про Помаранчеву  революцію,  просто  в  центрі  Києва на  кілька  тижнів виросла ідеальна країна з ідеальними людьми та вірою в ідеальних лідерів.  Тут люди набувалися благородства і розносили його по всьому  місту.  У 2014  знову  у  центрі Києва виросла  вже  на  кілька місяців  така ж  ідеальна  країна з такими  ж  ідеальними  людьми, які   вкотре  повірили  в  ідеальних  правителів. Тут люди  набувалися  гідності  й  розносили  її по всій Україні.  Суцільне  українське   дежавю.  Як  показали  подальші  події, справді ідеальні  люди  без нагадувань і повісток  кинулися захищати Україну  вже зі зброєю в руках.  Люди  із  масками ідеальних, із  нутром  дволикого  Януса, кинули   їх у самісіньке  пекло. Щоб  маса ідеальних  не стала  критичною. А самі пригрілися у владних  кріслах і кабінетах, забувши  про ідеали  й  вимоги  Майдану.

А вони прості — жити по-новому! За чотири роки  не спромоглися  ні  зняти депутатську  недоторканість, ні прийняти  новий  закон  про  вибори, ні  реально  прищемити  хвоста  корупційній  гадині, яка  проникла  у  кожну  клітинку  українського  організму. І від того зростає наша зневіра. Чи не даремними були всі жертви? Ні, недаремними. Віра тих, хто втратив найдорожче, має додавати і нам оптимізму.  Ось слова  одного з наймолодших героїв Небесної сотні, 19-річного студента з Івано-Франківська Романа Гурика, застреленого снайперами на Інститутській у лютому 2014:  «Ніщо не пропадає безслідно, коли ми вмираємо, і наше тіло під землею починає розкладатись. Воно починає виділяти багато тепла й енергії, що в свою чергу є ідеальним середовищем для створення нового організму і водночас нового Всесвіту». Ці філософські роздуми  про сенс життя і смерті батьки  знайшли на синовому комп’ютері через  кілька місяців після його загибелі. Мама Романа в  інтерв’ю «УП» озвучила  хороший  рецепт від  нашої  всезагальної  зневіри: «Коли людина починає мені розказувати, що все пропало, я кажу: «Міняй щось!» . Люди стогнуть, яка маленька зарплата, як важко. Винен президент, депутати, міністри, а щоти сам робиш? Піднімайся! Включай голову!  Я дуже щиро вірю, що третього Майдану  не буде. Що здоровий глузд візьме верх над емоціями. Сто процентів впевнена, що все у нас буде дуже круто. Тільки нам потрібен час. Треба тільки всюди ставити молодь. У неї рамок немає, страху. Вона міркує так, що ми поряд з ними – динозаври».

Ніна РОМАНЮК