На три кілограми м’яса волинський пенсінер може купити більше після широко розрекламованої пенсійної реформи. Бо в середньому пенсія на Волині зросла на 342 гривні і становить 2035 гривень.

Хтось уже надівся, що врешті зробить операцію на очі, хтось підлікує серце в лікарні, бо без грошей
немає чого туди йти. Додадуть яку тисячу, хоч ліки можна буде купити чи чобота на зиму. Коли ж люди прийшли отримувати обіцяні жовтневі надбавки — їх чекав шок. Хоча в цифрах і середніх показниках ніби й відбулося покращення: 21 тисяча пенсіонерів отримали підвищення на 500-1000 гривень, ще понад 22 тисячі — більш як на 1000 грн, 47 тисяч — від 500 до 1000 грн. Тобто 80 тисяч волинян підвищення справді відчули. Але 71 тисяча наших краян отримала пшик — їхні пенсії зросли менш як на 100 гривень, ще 70 тисяч отримали від 100 до 200 гривень. Отож 140 тисяч волинських пенсіонерів й далі житимуть у злиднях. І держава про таких пенсіонерів (а їх більшість) геть не подбала, щоб осучаснити їхні мізерні пенсії, на які можна було б вижити й задовольнити елементарні людські потреби.

Волинь серед областей України багато років поспіль трималася на останніх сходинках списку за розміром середньої заробітної плати. Тому сподіватися, що звідкілясь візьмуться великі пенсії, не доводилося. І урядовці це добре знали. Як і те, що в сучасній пенсійній формулі, за якою перерахували пенсії українцям, найперше важить саме розмір заробітної плати, а не стаж, про який кричали з блакитних екранів і про соціальну справедливість, що мала прийти з пенсійною реформою. Скільки б років ти не працював, 40 чи навіть 50, не матимеш достойної пенсії, якщо заробітну плату отримував маленьку. Один рік понаднормового стажу додає до пенсії лише … 10
гривень (принаймні так було торік). Якщо пропрацював 45 років, то за стаж отримаєш аж 150 гривень! А хто у нас отримував і отримує великі зарплати? Чиновники, банкіри, прокурори, судді. Якщо справедливість і торкнулася когось, то хіба шахтарів. Хоча все пізнається в порівнянні, бо
важка шахтарська праця в часи СРСР цінувалася найбільше і за відпускні гроші гірник міг купити автомобіль. Ще збільшилися пенсії тим, хто працював на Півночі. Справедливо ніби, люди працювали у важких умовах. З іншого боку, на яку країну вони працювали, отримуючи космічні у порівняні з українськими зарплати? Чи справедливо, що колгоспник, якому «гуманна» радянська влада платила за тяжку працю копійки, і тепер такі ж копійки на пенсії отримує? Згадую зарплату своєї покійної мами — і плакати хочеться: аж… 10 рублів. На рабській праці колгоспників можна було
вирощувати високі врожаї, встановлювати рекордні надої і хліб продавати по 16 копійок, годуючи ще й комуністичні режими у всьому світі. Отож про соціальну справедливість по-радянськи можу посперечатися з будь-ким, хто плаче за тими часами і дешевою ковбасою. Але мова не про це.

Мова про те, що не можна давати людям марну надію. Чи можна вважати реформою те, що держава мала б зробити ще три роки тому, коли гривня обезцінилася утричі і коли пенсії українців автоматично зменшилися на стільки? Наші люди умудрялися виживати на 1,6 долара в день при тому, що межею злиднів за світовими стандартами вважається 4 долари. З цього розрахунку українці не повинні отримувати пенсію меншу, ніж 120 доларів, а це 3200 гривень. Пенсії мільйонів наших співвітчизників цієї позначки так і не перетнули навіть після реформи. До речі, дехто з українців осучаснив свої пенсії ще в 2011-2012 роках через суд. Тоді пенсійні фонди крутили з пенсіями при їх перерахуванні. Моїй знайомій мали додати 200 гривень, але вона за підказкою юристів звернулася до суду й сума вийшла 800 гривень. Виходить, ще тоді пенсії мали б автоматично підвищитися, якщо Феміда виносила такі рішення. Але пенсійний фонд регулював цей процес у ручному режимі. Цьому дам, а цьому не дам, як у казці про сороку-ворону.

Реформа — це коли всіх торкається. А коли бідні залишилися такими ж бідними —щось не те. У цей же самий час заговорили про підвищення своїх зарплат народні депутати, а керівники Національного банку, не соромлячись, попіднімали собі заробітки до 300 тисяч у місяць.
Волинському пенсіонерові із середньою пенсією 2 тисячі гривень треба прожити 150 років, щоб отримати таку суму. Якщо ж порівняти із місячною платнею голови Нафтогазу України, знадобиться аж 400 років, бо платня головного продавця газу сягнула вже 1 мільйона 600 тисяч.

—І куди такі гроші можна тратити?— риторично питає одна із бабусь у тролейбусі, де йде жваве обговорення пенсійної реформи і захмарних зарплат українських державних (зауважте!) чиновників.

—На палаци. Бачили, які вілли будуть?

—Так все одно ж здохнуть! І яма така сама буде, як і в нас.

Воно то так. Але дуже вже хочеться сильним світу цього вхопити Бога за бороду. Та скоро прийде коза до воза, бо не за горами вибори. І не впевнена, що обнадіяні солодкими обіцянками влади пенсіонери цього разу підуть на виборчі дільниці. Бо кинули їх красиво…

Ніна РОМАНЮК