Коли вже було відомо, що перед 161-ю річницею від Дня народження Каменяра вийшов у світ другий том (друга книга) роману «Я – Іван Франко» волинянина Миколи Панасюка, відчув щось схоже на відчуття радості та страху водночас. А ще – нереальності чи якоїсь недосяжної реальності. Хоч сам рік тому, після мало не потрясіння (в буквальному розумінні) по прочитанні першої книги  був у числі тих, хто стереотипно повторював: «…і чекаємо Вашої другої книги про Франка». Адже  тепер мовчки, подумки запитував  і себе: хіба можна сказати ще  більше про космос Каменяревого світу? Тим паче, коли автор не зважає  на усталені світоглядні табу та по-своєму трактує  унікальну сутність цієї  постаті, що не вміщається в прокрустове ложе традиційних письменницьких життєписів.

Друга книга Панасюкового роману нагадала ще раз, що (цитую авторську передмову), «обсяг зробленого Франком подиву гідний … В Івана Франка все особливе. Навіть і патріотизм його специфічно-самобутній, се концепція Людини-характерника, концепція, яка постала й тримається на самозреченні…». Письменник передовсім нагадує  про сувору аксіому: «Неймовірний світ. Нещадний світ. Немилосердний світ. У якому Людина стирається, як слід крейди на шкільній дошці». А відтак, звернувши називним реченням «Іван Франко» увагу на унікальну постать,  запитує і себе, і всіх (у стилі Шевченкового звертання  із послання «І мертвим, і живим»): «Хто він? Чому ніяк не знаходиться у красному письменстві Європи аналогія а чи хоча би щось подібне?» А  після цього  риторує (тобто, відповідає запитанням): «Невже такого немає ні в кого і ніде?».

Нема нічого випадкового. Повторюю про себе цю  майже тривіальну (хай і не беззаперечну істину), пригадуючи, що вихід другої книги роману волинянина Миколи Панасюка  збігся зі знищенням  у центрі столиці графіті «Три ікони Української революції» – стилізованих зображень Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки.  Тож цей роман, попри триваючий наступ українофобів, став підтвердженням Кобзаревої оптимістичної візії: «Не вмирає душа наша, не вмирає воля». Тим паче, він стверджує, що, як зазначає у тексті роману Микола Панасюк,  «Франко – се  загадка. Навіть не планети Земля, а  Всесвіту. І ніхто не відгадає сієї загадки».

Зазвичай, хто б не був прообразом того чи іншого персонажа, письменник (якщо він  творить, а не компілює) пише у значній мірі самого себе, розтаємничує свій світ. Про це думається після першого прочитання другої книги роману Миколи Панасюка «Я – Іван Франко». Причому у згадуваному прозовому полотні, де буття осягається в триєдиній, нерозривній сутності минулого, сьогодення, майбуття, час від часу відчуваєш суголосся постатей Івана Франка, Каїна (як квінтесенції сумнівів і теософських пошуків генія) та автора роману. Звісно, можна дискутувати, категорично не погоджуватися з поставкою проблематики, з визначальним підходом. Оскільки хтось (як автор цих рядків) сприймає світ, не піддаючи жодному сумніву християнські постулати. Але це не означає, що інші мають чинити подібно. Пригадаймо Хому Невіруючого. Його мотиваційний принцип – саме сумнів. І ця світоглядна позиція все одно, хай крізь лабіринти, привела його до Істини.

Очевидно, теософська проблематика відображає нинішні світоглядні засади (метаморфози) автора, який свого часу наполегливо сповідував християнство  крізь призму українського  православ’я. Він навіть редагував газету православного братства «На Варті». Але почати  у нинішній видозміні (еволюції) письменник  наближається    до атеїстичних принципів. Час від часу Бог він пише з малої літери, що промовисто відображає нинішню (на час написання) позицію автора другої книги роману «Я – Іван Франко». З цим можна (й варто) не погоджуватися. Але при цьому не заперечуючи права кожного на своє бачення, свою відповідальність  за правду та обман перед Богом. «Хіба не упосліджує людину те, що вона сліпе знаряддя в чиїхось руках? Хай навіть й того, кого люди назвали Богом?» – запитує  Микола Панасюк. У цьому сенсі найлаконічніше йому можна  було б заперечити дитинно-мудрим зізнанням-співчуттям Блаженнішого Любомира Гузара: «А я й не знаю, як людина може жити без Бога».

Натомість письменник висловлює версію, що «всю історію людства треба поставити під знак Каїна! У дзеркалі Каїна  всі без винятку – боги, імператори, президенти, князі, генерали, олігархи, дипломати, міністри, як і звичайні злодії, грабіжники, шахраї, ґвалтівники – всі мусять каратися за зневагу до Закону. Неминучість Вищого  Розуму – нема Злочину без кари. Де Злочин, там і кара. Ось у цьому сенс «Заповіту Каїна». Зрештою, у романі Вероніка (правнучка Юлії Шнайдер – Уляни Кравченко) зізнається, фактично віддзеркалюючи й позицію Миколи Панасюка: «Щоби я не думала про того Каменяра, щоби я не казала про нього, та він  лише однією поемою про Каїна підніс себе над усіма майстрами як красного письменства, так і взагалі мистецтва. Між Франком і Каїном – знак рівності».

Власне, сама Франкова сутність почасти розкривається крізь долі героїв-антигероїв його прозових текстів, написаних під час перебування письменника у в’язниці. За таких екстремальних (іноді хочеться сказати ірреальних) реалій  й оголюється «я». Тому й Іван Франко (в  Панасюковому прозовому полотні) зізнається, що  «у сій батаві навколо нашої планети всі вони, хоча й літами старі,  –  діти Страждання. Бо Страждання набагато старіше Землі, бо саме Велике Страждання вистраждало не тільки Планету, а й Всессвіт. Се не тільки моє, Івана Франка, се людської  Спільноти… Ось вони перед моїми очима  і водночас навколо мене – Андрій Темера, Бовдур, Стебельський, Жураковський, дід Панько, дід Герасим, Панталаха, Спориш, Прокіп, Михайло Забранський, Івась Новітній, Йосип Штерн». Принагідно нагадаємо про драгідраму останнього. Охоронник вбиває пострілом 18-річного  Йосипа  Штерна (зовсім невинного, до слова, якого мали випустити наступного дня на волю) за те, що той  порушив правила  – був біля вікна камери. Іван Франко (як персонаж роману Миколи Панасюка),  зауваживши, що «окремо від всіх – Йосип Штерн», запитує: «Ким би він міг вирости й стати, якби по-злодійськи не обірвали його життя? Се не випадок у Всесвіті, котрий є нашою домівкою; немає нічого  випадкового, усе злютоване у причинно-наслідковому зв’язку, у логічній послідовності. А щодо дітей Страждання – де тут причина, а де наслідок? Чи тут, як у всьому нашому життю, – причина стає наслідком, наслідок стає причиною, й так безкінечно?» Відтак він узагальнено відповідає. «Каїнство» кожного,  на переконання  Панасюка (і Франка  в  його інтерпретації), в тому, що «усі ми на кожнім  кроці ріжемо, топчемо,  давимо, нівечимо мільйони живих творінь. Ні хвилі не можемо жити без душогубства, без злодійства. Наші страви, наша одіж, наші забави, наш хід і наш сон, навіть наш віддих – усе те непереривний ряд тисячі і мільйонів убивств та крадіжки. А найцікавіше, що ми навіть не помічаємо цього».

Водночас у  книзі  – художнє дослідження особистої драми Каменяра, яка суголосна, як наголошувалося вище, і з долею автора роману. «Я втомився. Втомився бути в дорозі самотній, мов горобець, якого захопила гроза серед степу, далеко від лісу. Я втомився, бо ніколи  не мав друга, з яким можна говорити про те, звідки ми йдемо, куди ми йдемо й по що ми йдемо… Я втомився від того, що всі люди жорстокі, позбавлені милосердя, підступні й віроломні; втомився від болю, який по вінець наповнив світ, той біль у всьому світі. Болю дуже багато. І втомився від лінощів мого народу, – йдеться у тексті. – Мої оті напівгнівні, напівсумирні чи то міркування, чи то роздуми про всесвітній біль на ім’я Іван Франко уриває спів мобілки».

У романі – дивовижне переплетіння доль. Якщо час трактується автором як моноліт, де минуле, сьогодення та майбуття – у нерозривній єдності, то вже й не здається   несподіванкою  присутність у створеному ним художньому світі наших сучасників.  У їх числі, зокрема, й волинський композитор, диригент, музикант Микола Седлярук, й  місцевий політик, історик Микола Буліга, й адвокати Микола Сафулько,  Володимир Кононенко, й  письменник  Іван Чернецький,  й покійний Луцький міський голова Антон Кривицький…  Зрештою Микола  Панасюк,  розкриваючи в другій книзі роману «кухню» творчості  Івана Франка, висловлюючись у контексті його долі  щодо визначальних філософських підходів крізь призму сумніву, при цьому він не боїться скористатися і правом  на помилку. Як зокрема у фактології (і в першій, і в другій книзі роману) ствереджує, цитую за другою,  що «Іван Франко ніколи не бачив Лесі Українки». При цьому він не зважає на вірогідні закиди. Адже пише не документальне, а художнє полотно. Тим не менше, він правий у своєму безапеляційному висновку: «А от Іван Франко – се Загадка Всесвіту. Хто торкнувся його – чи наяву, чи вірою своєю у нього, ті, хто мав таку ж силу, як Іван Франко, то сила їхня зворушувалась, як полова вітром».

Автор роману не боїться йти проти течії, бути собою. При цьому іноді вдаючись до безапеляційний, афористичних, але все-таки сумнівних сентенцій (іноді, здається, з нальотом провокативності).  Не був би Панасюк Панасюком, осмислюючи постать Івана Франка, якби не скористався приводом оцінити, «торкнутися» сутності  нинішніх владоможців.  Причому – без остраху за претензійну  епатажність (цитую): «Наші українські персони – се суміш януковичів з порошенками».

Утім, краще читати «Я – Іван Франко», ніж «тонути» у словесному морі, намагаючись знайти свої чи чужі комплекси, зазирнути в небезпечну безодню, недозволену таїну таїн. Ця книга – буквально кожна сторінка  –  коштовні «розсипи» авторських афоризмів.  Як-от: «Жорстокі часи та обставини плодять жорстоких людей»,  «Біда перед тим, як прийти, посилає провісником свою тінь», «Будь обачний, не довіряйся нікому, покладайся на серце – воно не підведе» , «Історія сильніша людини… Сильніша ж Історії Жінка»,  «Кожна людина – се окремий Світ»…

Тож подякуймо Миколі Панасюку за подвижницьку, сумлінну, талановиту  працю.  Адже друга книга  роману(хоча, можливо, й  енергетика першої книги  потужніша) наближає нас до унікального, вкрай необхідного зараз,  світу Івана Франка. Того, який нагадуватиме і нині сущим, і прийдешнім: «Слово – морська глибина. Хто в ню пірне аж до дна, той, хоч і труду мав досить, дивнії перла  виносить».

Віктор Вербич