Звісно, нікого не здивуєш, коли імена та прізвища виявляються не тільки псевдонімами,  «не справжніми», але й віддзеркаленням парадоксальної сутності реалій. До того ж, як зауважував світлої пам’яті перший голова Волинського крайового Братства  ОУН-УПА Мелетій Семенюк (до речі, його ім’я чиновний люд cпотворював на Мілентій), «і нема на те ради».

Зокрема, й у тому сенсі, що цілий ряд знакових постатей  живе чи  залишається жити у пам’яті після завершення свого земного шляху під «чужими іменами/прізвищами. У цьому сенсі не обов’язково згадувати одіозних слуг Князя Пітьми, чиї справжні прізвища були не Ленін, а Ульянов, не Сталін, а Джугашвілі (до речі, свого часу відмінник православної духовної  семінарії в Кутаїсі), не Гітлер (а Шикльгруббер)… Та Бог з ними. Але у нас і рівнопастольні князі Ольга та Володимир, у відповідності з іменами, отриманими під час хрещення («Визнаю одне хрещення…») мали б іменуватися відповідно Олена (Єлена) та Василь (Василій).

Серед найвідоміших українських майстрів слова, які назавше закарбовані у вітчизняну історію не під своїми прізвищами, – й Марко Вовчок (Марія Вілінська),  й Панас Мирний (Рудченко), і Леся Українка (Лариса Косач-Квітка) та  її матір Олена Пчілка (Ольга Драгоманова-Косач), й Микола Хвильовий (справжнє прізвище Фітільов), й Василь Вишиваний (Вільгельм Габсбург), й Олександр Олесь та Олег Ольжич (відповідно батько та  син Олександр і  Олег Кандиби), Юрій Клен (Освальд Бурґгардт), Олесь Гончар (Олександр Біличенко), Анатолій Дімаров (Гарасюта)… А справжнє прізвище Богдана-Ігоря Антонича, одного з найзнаковіших українських поетів ХХ сторіччя, Кіт. Правда, від такого начебто немилозвучного прізвища заставили відмовитися ще Богданового дідуся, коли той отримував священицьке свячення. Зараз же, душпастирі з прізвищами Цап, Баран, Вовк, той  же Кіт – не дивина.

Звісно, з приводу знакових постатей нерідко в силу тих чи інших обставин (зокрема – у відповідності з загальним рівнем культури, обізнаності) час від часу вносяться парадоксальні корективи. Пригадаймо, як екс-Президент України називав Гулака-Артемовського Артьомовським, Анну Ахматову – Ахметовою… Та й на побутовому рівні  предостатньо вистачає інформації для усмішки. Літня жіночка-росіянка  у Турійську, запитавши сусідку-школярку: «Что, маленькая, опиздунькала?»,  назавше стала Опіздунькою; чоловік у принововолинському селі, який замість «ложка» казав «вожка», став Вошкою; кавказець, який свою дружину-волинянку назвав «мой Павлина», отримав прізвисько (воно закріпилося відтак за родиною) Мойпавліна…

Подібний «ілюстративний ряд» можна продовжувати. За версією деяких біографів, навіть  прізвище  предків генія України –не Шевченко, а Грушівський (не Грушевський)… Хоча такі і подібні твердження аргументовано  піддаються  сумніву.

Оповіді  священиків про те, що бабця, яка мала хресне ім’я  Препедигна чи Аскліпіда, під час сповіді з приводу свого імені дитинно, шепелявлячи,  зізналася: «Сапула» (тобто «забула»), очевидно, не «висмоктані з пальця». Пригадуєте, як і в «Миколі Джері» Іван Нечуй-Левицький розповів  історію  специфіки надання імені  (у вигляді помсти-знущання) Нимидода ображеним (не умилосердженим грішми) душпастирем…

Цікаві парадокси, зумовлені звуковими «збігами», стосуються і політиків. Досі з усмішкою  пригадую, як світлої пам’яті лектор-міжнародник Василь Михайлович Сліпко ім’я та прізвище лідера Китаю Ху Яообана «розшматовував» на «Ху так званий Яообан».

Певна річ, автор цих рядків не збирається впадати в моралізаторство. Натомість нагадає, що нині вже ніхто не називає  дівчаток  Дазраперма  («Даздравстует Первовемая»), що не реєструють для хлопчиків імен Трактор, Кім (комуністичний інтернаціонал)… Натомість повертаються прадавні українські імена.

Зрештою, прийдешнє, за великим рахунком,  – під знаком повернення у минувшину. В тому числі  – з іменами  Адама та Єви, прабатьків людства.

Віктор Вербич